З м і с т
1.В.Логачов.Замість біографії …
2.Гіркі  ліки від  кохання ( Тарас Шевченко – Катерина Піунова ).Н а р и с…

Замість біографії
Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка розглянув і обговорив (2002 рік) у двох турах представлені на здобуття Національної премії 50 творів і робіт в галузі літератури і мистецтва, публіцистики і документалістики і повідомляє, що за підсумками таємного голосування до третього завершального туру конкурсного відбору допущені таки кандидатури:
            Художня література, публіцистика та культурологічні праці:
…Вадим Пеунов. Книга публіцистики “Істина у трьох вимірах” (1998), роман-факт “Помста знехтуваних богів” (2000).
            Представлено Донецькою організацією НСПУ, Донецькою обласною організацією НСЖУ, Донецьким Національним університетом.
            Вадима Пеунова в Україні ( і не безпідставно) вважають засновником поліцейського романа. Перша його книга “Остання справа Коршуна” (видана у 1954 році) принесла автору всесвітню популярність. Згодом його книги видавались китайською мовою, арабською, монгольською, польською, чешською, російською та іншими.
            Вадим Пеунов приречений писати цікаво. Всі його книги, різні за жанром, читаються на єдиному подиху. Письменник переконливо мотивує поведінку своїх героїв, завдяки чому читач мимоволі стає співучасником гострих, динамічно розгортаючихся подій.
           В основі сюжету романа “Помста знехтуваних богів” лежить вихід православних сербів у середині 17 століття з-під релігійного гніту, який у той час панував у Священій Римський імперії Габзбургів.
           Нелегкий шлях наших одновірців, які згодом на терені України створили анклав “Нова Сербія”. Вихід сербів, описаний В.Пеуновим, викликає біблійні ремінісценції, справляє враження таємничності, загадковості. Зі сторінок твору постає історія майже чотирьох століть, факти якої зібрані письменником з наполегливістю справжнього дослідника.
           Великій історичній події – виходу сербів – автор присвячує третину свого роману-факту, а решта є схвильована розповідь про долю України у буремному двадцятому сторіччі: перша світова війна, братовбивча громадянська, створення індустріального велетня СРСР, де процвітав руйнуючий душі атеїзм, потім Велика Вітчизняна, і, нарешті, неминучий розпад сучасної імперії на національні складові і народження незалежної соборної України.
           “Гіркі ліки від кохання” (Тарас Шевченко – Катерина Піунова) – дослідницький нарис письменника про долю останнього кохання сорокачотирьохлітнього Тараса, який щойно позбавився багаторічної неволі, до шістнадцятирічної актриси з Нижнього Новгорода Катерини Піунової, до речі далекої родички самого Вадима Пеунова, родинність якої він визначає поговіркою: “навприсядки навколо церкви”.
            Вадим Пеунов, автор сорока оригінальних книжок, учасник Вітчизняної війни, звільнений з лав армії після 6,5 років солдатчини, закінчив 15-ту львівську середню школу. У 1954 році Львівський університет вручив йому диплом редактора художньої та політичної літератури. З того часу живе у Донецьку (Україна).

1. Відчуття волі на дотик

2. Хто кому і за що винен

3. “Пленительные звуки лубочной скрипки…”

4. “Люба і вельмишановна…”

5. Сватання за версією Піунової-Шмітгоф

6.П’єр Беранже про долю старого холостяка

7. “А скринька відкривалася…”

Використана література
 

                                                    Тополевий пух скачався у затишку…Недокурок…
                                            П-ф-ф-у! І все до дідькової матусі. Опалило!
                                            Образило! Зруйнувало!
 

 Відчуття волі на дотик

                                                                  х х х

Із щоденника:
              “13 ( октября 1857 г.)
Рисовал карандашами портрет Анны Николаевны Поповой, слывущей   здесь  красавицей первой статьи. Действительно, она красивая и молодая женщина, но, увы, маленько простовата. Может и к лучшему. Первый портрет рисую за деньги, за 25 рублей.
              После сеанса отправился обедать к Н.К. Якоби, а после обеда отправился в театр. Спектакль был хоть куда: Васильева, в особенности Пиунова, была естественна и грациозна. Легкая игровая роль ей к лицу и по летам. Словом спектакль был блестящий.»

                                                                     х х х

              В коментарі за 13 жовтня ( Т.Шевченко. Журнал.-К.:Держвидав, 1954) пояснюється: “ Пиунова Катерина Борисівна (1843-1909) нижегородська артистка”.
Якщо прийняти за істину ці цифри, то в 1857 році Катрусі було … 14 років. І саме їй доручена провідна роль у “блискучому спектаклі”, гра якої вразила і захопила такого фахівця, знавця мистецтва та цінувальника чудового як Тарас Григорович Шевченко, який щойно позбавився “…солдатской пошлой гнусной жизни, не опошлил и не унизил своего национального и человеческого достоинства, остался верным во всех отношениях своей прекрасной национальности.”    ( Щоденник      29 липня ).

                                                                     х х х

             З біографії: Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого ( 14 березня ) 1814 року.
 

               У 1857 році з лютого поетові пішов сорок четвертий рік.
               А ось відносно Катрусі Піунової газета  “Волжский весник” за березень 1909 р. повідомила своїх читачів: “ На шістдесят восьмому році пішла з життя відома в минулому актриса К.Б.Пиунова-Шмитгоф…”
              Виходить в жовтні 1857 року Катерині Борисівні виповнилося вже шістнадцять, пішов сімнадцятий.
              Щоправда людина і у 14-ть років може на власній долі відчути всю гаму людського почуття. Класичний приклад  Ромео і Джульєтта, а не класичних  відомих по нашій дійсності – незчислена кількість.
             Але одна справа самому пережити біль і радощі, сподівання і втрату надії, і зовсім інше переконливо, вірогідно передати почуття не власні, а чужі, театральної героїні, перевтілитися так, щоб у душу глядача не закралося сумніву, що велике кохання народжується і гине в нього на очах і він, глядач, став би при тому співучасником того,що відбувається на сцені, співпереживав, сміявся і плакав, бачачи зраду і радів би, переконавшись, що зло покаране.

                                                                 х х х

Із щоденника:
               “6 ( января )
Пиунова сегодня в роли Простушки ( водевиль Ленского ) была такая милочка, что не только московским - петербургским, но и парижским бы зрителям в нос бросилась. Напрасно она румянится. Я ей скажу об этом. В роли Тетяны ( в «Москали – чаривныку» она явно совершенствуется, и если замужество ей не попрепятствует, из нее выработается самостоятельная великая артистка”.

                                                                 х х х

             Від 13 жовтня по 6 січня минуло 79 днів. Вони вже стали друзями, Шевченко був присутнім майже на всіх її спектаклях, проводжав до дому, був знайомий з її батьками, вони удвох кожної суботи обідали у дуже приємної жінки керівника місцевої музичної школи М.А. Дорохової і тому він на правах старшого друга міг порадити їй не вживати занадто рум’ян, бо вона і без них прекрасна, а рум’яна тільки крадуть красу її оксамитової шкіри. Але поки що він бачить у шістнадцятирічній Катрусі тільки перспективну актрису і ніяк свою наречену, майбутню дружину. Він в думках припускає, що вона колись вийде за когось заміж.
Із щоденника:
                “1 генваря 1858 г.
 Дружески и весело встретил Новый год в семействе Н.А. Брылкина ( про Брилкіна – спеціальна розмова ).
              Как ни весело встретили мы Новый год, а придя домой, мне скучно сделалось. Поскучавши немного, отправился я в очаровательное семейство мадам Гильде. Но скука и там меня нашла. Из храма Приапа пошел я к заутренне; еще хуже – дьячки с похмелья так раздирательно пели, что я заткнул уши и вышел вон из церкви.”
                                                                    х х х

             До речі: Пріап – бог садів, любострастя та розпусти, а “ храм Пріапа” – бордель. І “ в родині мадам Гільді”, як свідчить щоденник, Тарас Григорович бував досить частенько.
             Слід підкреслити, що такі відвідини “родини мадам Гільді” нежонатою “зрілого віку” людиною було нормою поведінки того часу. Вчорашній солдат, він же великий поет, темпераментна людина, і при тому звичайнісенький хлоп з усіма потребами, про які подбала природа. ( До речі, саме у “сімействі мадам” у Тараса Григоровича одного разу вкрали 125 карбованців – величезні гроші на той час, які йому були “зовсім не зайві, бо він саме на них збирався з’їздити до свого великого друга М.С. Щепкіна, який запросив Шевченка.)

                                                                     х х х

 Із щоденника:  “19 ( сентября )
В клубе великолепный обед и повальная гомерическая пьянка”.

                                                                     х х х

 Із щоденника: “20 ( октября )
 Ночь и следующие сутки провел в очаровательном семействе мадам Гильде”.

                                                                     х х х

               Все людське – нам не стороннє. В щоденнику часто-густо згадуються місцеві красуні ,“ очаровашки”, “милашки” – в першу чергу з того кола, в якому обертався Шевченко: артистки, театральні завсідниці, клієнтки, портрети яких він малював. Без сумніву, талановитий живописець не міг не знати жіночого тіла і жіночої душі. Його жіночі образи несуть у собі внутрішню осяяність, він вміє знайти і підкреслити в жінках чудове, прекрасне, шляхетне: якийсь поворот шиї, форма губ, притаманна посмішка, очі, він вмів через суто жіночі деталі передати внутрішній характер, водночас узагальнити і зробити героїню неповторною особистістю.
                               Це  до того, що Тарас Григорович спочатку як митець побачив у Катрусі носія саме шляхетності: очі, губи, посмішка, волосся, природне вміння ходити в житті красиво, на сцені – велично, як і личить королеві Антуанетті. Він інтуітивно відчув її захоплюючу натуру, він бачив як щиро відноситься до неї оточення і підпав під вплив тієї щирості. Звичайно, що зіграла своє молодість, Катруся явилась втіленням неокресленої мрії. Шевченко навіть башти Георгієвського собора, якого малював, називає “невинными отрочицами” – це саме в час зародження його палкого кохання до молодої тендітної дівчини.
              Почуття повної свободи шукало конкретного відчутного  на дотик втілення.
На момент зустрічі з молодою, вродливою, бешкетною, спритною Катрусею Тарас Григорович дозрів, щоб закохатися, не виключно, що були причини сподіватися на взаємність. Як вінець неосяжної волі: “Ко-ха-ю!” Вже ніякий “фельдфебель” ( цар ) не заборонить, не закує серце у кайдани.
             - Бо я – вільна людина! Людина – вільна!
 
 

 Хто кому і за що винен

            Тарас Шевченко в розквіті творчих сил у віці Ісуса Христа ( 33 роки ) об’їжджав Чернігівщину. Вперше він приїздить сюди на початку 1846 року за завданням Київської Археологічної Комісії з метою замалювати найвідоміші історичні пам’ятки.
           Наступного року його запросив до себе в Седнів “ попрацювати в майстерні” палкий прихильник Тараса Григоровича – Андрій Лизогуб, який знав напам’ять весь “Кобзар” 1840 року видання, а також одну з найбунтівницьких поем великого поета “Гайдамаки”, написану у 27 років, такий собі гімн, освідчення великого сина в любові до рідної неньки України.
          Натхненно й плідно працювалося Тарасові Григоровичу в майстерні художника – аматора Андрія Лизогуба. Та й пора надихала: рання весна в усій своїй красі. Шевченко написав тут кілька портретів, а також серію пейзажів.
          А князя Михайла Кейкаутова навряд чи цікавила словесна творчість малоросійською мовою колишнього енгельгардівського кріпака. У сприйнятті переконаного монархіста, в якого були крамольні думки, що не співпадали з офіційними поглядами на роль Миколи Першого в історії держави Російської, Тарас Шевченко був передусім учнем Карла Брюллова ( “Останній день Помпеї” ), наймоднішим на той час ( і, цілком природно, дорогим ) серед столичних художників – портретистів, красенем, франтом і відомим серцеїдом, про якого ходили чутки як про фрондера, який насмілився привселюдно сказати те, що в усіх на думці про царську особу жіночої статі.
              У Бигачі, в маєтку люб’язного князя Михайла Івановича, Тарас Шевченко малює цілу галерею родинних портретів Кейкаутових.
              Одержавши за цю працю досить-таки солідний гонорар, Тарас Григорович 4 квітня 1847 року виїхав на перекладних з Бигача. Переночував у Чернігові й рано вранці вирушив на Київ. Та на переправі через Дніпро на нього чекала жандармська застава. Тараса Григоровича заарештували.
              Спочатку опального поета відправили в Орську фортецю. Так розпочався шлях Тараса Шевченка в солдатчину. За три роки до цього тридцятилітній Шевченко створив гостру сатиру “Сон”. Літає поет над грішною країною й бачить батеньку – царя:
   “ …аж ось і сам,
   Високий, сердитий
   Виступає; обок його
   Цариця небога,
   Мов опеньок засушений,
   Тонка, довгонога,
   Та ще на лихо, сердешне,
   Хита головою.
   Так оце-то та богиня!
   Лишенько з тобою”.
                Якби Микола I був нашим сучасником, він би слова “тонка, довгонога” сприйняв як найвищу похвалу : струнка, переможниця конкурсу “Міс Довгі Ноги 1844 року”.
                Цар усієї Русі обурився! Цариця – сухий опеньок з головою, що трясеться!
Він вимагав від поета офіційного спростування. Звичайно, у віршах.
                Тільки цар не знав, що справжній митець не владний над собою, він творить Велике з натхнення, образ виникає й формується десь у підсвідомості. А Творець не якись фурман-машталір, якому куди вкажуть, саме туди він і прямує. Бачення поета продиктоване згори.
     “ А я, дурний, не бачивши
        Тебе, цяце, й разу,
        Та й повірив т у п о р и л и м
        Твоїм віршомазам.”
                 Не міг Шевченко як митець “переписати” на догоду цареві образ його державної дружини, привезеної чужоземки, в якій, в уяві поета, втілилася вся потворність життя тих років: духовне животіння він передав через фізичне каліцтво. Але то вже був літературний прийом.
                 “Фельдфебель”, як звав Шевченко Миколу I у щоденниках, був обурений холопською невдячністю, бо плентався по обох столицях поговір ніби художника-кріпака викупила з неволі сама імператриця Олександра Федорівна, яка придбала за гроші портрет дійсного статського радника і кавалера Василя Андрійовича Жуковського, який був написаний професором восьмого класу, відомим на весь світ
 Карлом Брюловим.
               І справді портрет за лотереєю дістався саме Олександрі Федорівні. Поталанило сановній. А може і поталанило саме тому, що вона сановна?
               Але… Художник того часу, свідок і активний учасник подій Н.Д.Биков в своїх спогадах пише: ”Тепла душа Жуковського приймала активну участь у визволенні Шевченка з самого початку. Василь Андрійович через свого вихованця цесаревича Олександра ( майбутнього царя ) звернувся до імператриці Олександри Федорівни з проханням  посприяти звільненню талановитого художника Тараса Шевченка з неволі. Але імператриця  тільки посміхнулася. І тоді Жуковський звертається до свого приятеля Карла Павловича з пропозицією: “Намалюй мій портрет для доброї справи. Я його продам і ми ті гроші сплатимо за Шевченка”.
( Енгельгард вимагав 2500 карбованців сріблом).
               Слід сказати саме про особу В.А. Жуковського: він байстрюк – син        А.І.Буніна та полонянки-туркені Сальхи. Батько потурбувався про його соціальне положення, дав добру освіту. З 1815 року Василь Андрійович – вихователь цесаревича Олександра. Користуючись широкими зв’язками, він у свій час полегшив долю опального О.С. Пушкіна, декого з декабристів, а також М.Ю. Лермонтова, О.І. Герцена і ось Тараса Григоровича. ( В знак щирої подяки поет присвятив своєму рятівнику поему “Катерина” ).
               Карл Брюлов, син різб’яра по дереву, дуже добре знав талановитого художника-кріпака, який “вільно” відвідував його класи в Академії, погодився на прохання Жуковського, намалював його портрет.
               На лотерею було виставлено два портрети: один роботи самого Карла Брюлова, другий – копія, яку зробив за проханням Жуковського художник Н.Д.Биков. На лотерею виставили 25 білетів по 100 карбованців кожний.
              Шоу і у ті часи було шоу. Перед розиграшем лотереї відбувся великий концерт, прикрасою якого була присутність імператриці. Вона замовила чотири білети на загальну суму в 400 карбованців. Але ж білети матушка-імператриця замовила, а гроші не сплатила. Коли прийшов час віддавати гроші власнику кріпака, Жуковський сплатив за царицю власні гроші і звернувся з проханням до царської канцелярії з цього приводу.
               Полковник у відставці Енгельгард одержав гроші, підписав “вільну” і 25 квітня 1838 року на квартирі у Брюлова цей документ Жуковський вручив звільненому Тарасу Шевченкові. А гроші з царської канцелярії були повернуті Жуковському через графиню Баранову тільки 26 квітня.
              Оригінал портрета, згідно з правилами лотереї, достався цариці, копія потрапила у Третьяковську галерею (“Русская старина”,1907,№7, с.59).
              У щоденнику від 19 червня 1857р. Шевченко виголосить своє ставлення до тих подій. Це сталося 21 рік тому. Всі ці роки йому боліло.
 
 

Із щоденника:
                “19 июня
Бездушному сатрапу и наперснику царя (В.А. Перовскому) пригрезилось, что я освобожден от крепостного состояния и воспитан за счет царя. Откуда эта нелепая басня – не знаю.»
                                                                    х х х

               Можливо сам “фельдфебель” не знав таємних подробиць лотереї  (Шевченко їх знав, тому йому і боліло це ціле життя), але Микола I був переконаний, що глумливого поета визволила з кріпацтва саме його дружина. І тому він хотів неодмінно покарати кривдника власними руками. Кулю поміж очей! Неодмінно кулю.
              “Фельдфебеля” дратувала, і це було головним, впертість поета. Ось покаявся (пізніше) вчитель Куліш Пантелеймон, теж учасник Кирило-Мефодіївського товариства, для порядку пару років побув в адміністративному засланні у Вологді, а потім звернувся до царя з проханням, покаявся. А згодом був навіть на державній службі і в Варшаві, і в Петербурзі. А цей кріпак – ні! Хоч на дибу його! Або – кулю!
               І це було настільки серйозно, що за подачею обер-секретаря Синоду, найвища рада церковних ієрархів, що мали обов’язок трактувати сімейне право, приймає негласну ухвалу, яка забороняє правителю Росії, “життя якого належить Вітчизні”, грати в кота-мишки зі смертю в ім’я рятування сімейної честі. Існують інші способи покарання того, хто зробив замах на устої монархії.
               Поетові ще раз запропонують “вибачитися” перед “огудженою” ним царицею й “переписати “Сон” заново”.
               Та він не спроможний цього зробити, навіть якщо б захотів.Поет породив свого літературного героя і вже не владний над його долею…
               Справа ще і в тім, що Шевченко не мав перед царською родиною ніяких моральних обов’язків, він знав хто насправді був його визволителем, а для імператриці Олександри Федорівни участь в лотереї була “гра на публіку”.
               Все, що думав вчорашній кріпак про царя, він написав у своїй поемі.
               А тут ще до всього Миколі доносять, що його кривдник ось уже рік, як перебуває в таємному Кирило-Мефодіївському товаристві тодішніх радикалів.
               Вирок: за те, що складав вірші малоросійською мовою найобурливішого змісту, піддати “найсуворішому наглядові, аби від нього ні в якому разі не могло виходити обурливих творів”. І підпис царя.
               10 років загубленого життя з тих сорока семи, що було даровано йому Небесами. Скільки геніальний поет і художник неодмінно зробив би, якби йому не пов’язали руки поза спиною!
               Саме під час Кримської кампанії (війни) віддав Богові душу “фельдфебель” Микола Перший (лютий 1855р.). На батьківське місце коронувався Олександр II.
             З цього приводу була оголошена амністія. 9 серпня 1856 року були помилувані навіть декабристи, звичайно ті, хто залишився живий після тридцятирічної каторги.
            Новому царю подали список на “помилування” і других державних злочинців, серед яких значилося прізвище художника Т.Г.Шевченка, який вже десять років провів у солдатчині.
             Молодий цар особисто викреслив прізвище крамольника: “він образив мою матір, яка визволила його з кріпацтва. А цей холоп ось так їй за це віддячив!” (Так свідчить Е.Ф. Юнге –Толстая).
             Але за Шевченка клопотали люди з оточення молодого царя і більш за інших віце-президент Академії мистецтв Федір Петрович Толстой та його дружина Анастасія Іванівна, яку Шевченко весь час звав “моя благодійниця”, Григорович Олександр Іванович, професор філософії петербурзького університету, конференц-секретар і викладач теорії мистецтва ( саме йому Тарас Григорович присвятив свою велику поему “Гайдамаки”), просила за Шевченка найближчих родичів царя Олександра II княгиня Варвара Миколаївна Репніна, дочка князя Волконського Н.Г. та інші.
             Саме завдяки наполегливим турботам друзів і шанувальників поета 21 травня 1857 року з’явилося “височайше веління: рядового Т.Шевченка “звільнити” від служби з установленням за ним там, де він житиме, нагляду з забороною жити в обох столицях, або приїздити до них тимчасово”. Військовий генерал-губернатор Оренбурга В.А. Овручев видав наказ: “Звільненому з служби Шевченку жити неодмінно в Оренбурзі”.
             Але ж поки тільки чутки про звільнення. Час плине: доки бабуся спече книші – дід позбудеться душі.

Із щоденника: “ 29 (июня)
 Мадам Эйгерт от 15 мая из Оренбурга поздравляет меня со свободой. А свобода моя где-нибудь с дельцом-писарем в кабаке гуляет.
…………………………………………………………………………………………………………..На сердце страшная тоска, а шуточками спотешаю! А все это делает со мною ветреница-надежда. Не вешаться же и в самом деле из-за какого-нибудь пьяницы отца-командира и достойного секретаря его».

                                                                     х х х

              Нервова нетерплячка. Він довгі роки таємно навіть від самого себе чекав на цю мить… І ось нарешті. Але як шашель дерево, точить душу сумнів, не трапилося би чого незвичайного. Йому здавалося, що щастя неодмінно обійде його, вилізе якась потвора…Наприклад, може борвій, чвара на Каспії переверне поштовий човен і документи загинуть.

               1 липня 1857 року він пише своєму другу Михайлу Лазаревському ( до речі саме йому 12 липня 1858р. Шевченко подарував свій “Журнал”).

Із щоденника:  “1 июля
 Я уложил свои пожитки, книги и прочее, купил полог от волжских комаров, сшил из шести листов бумаги тетрадь для путевого журнала и сел под морем ждать погоды. И Бог святой знает, когда я дождусь хорошей погоды. Полог у меня уже украли, тетрадь, заготовленную для дороги, всю до листика исписал «местными впечатлениями», а из Оренбурга ни слуху, ни духу…»

               Але, як потім з’ясувалося, дарма гудив Шевченко писаря-п’яничку і батька-командира – прихильника горілки-рятувальниці від скорботних думок, бо саме ці якості і сталися в нагоді солдату Шевченку. Немає лиха без здорового глузду.

Із щоденника:  “21 (июля)
По случаю воскресения пошел в укрепление побриться и от первого унтер-офицера Кулиха услышал, что в 9-м часу утра пришла почтовая лодка. Побрившись, я возвращался на огород и, выходя из укрепления, встретил смотрителя полугоспиталя Бажанова и он первым поздравил меня со свободой. Это случилось 21 июля 1857 года в 11 часов утра».

Із щоденника:  “28 июля
 …Многое, многое вспомнил из моей прошлой невольнической жизни. В заключение поблагодарил Всемогущего человеколюба, даровавшего мне силу души и тела пройти этот мрачный тернистый путь, не уязвивши себя, и не унизив в себе человеческого достоинства».

                                                                     х х х

             Слід сказати, що Тарас Григорович дуже слушно і вчасно подякував Богові, бо до припису: “Колишнього художника Тараса Шевченка звільнено від служби” було додано наказ військового генерал-губернатора Овручева (від 28 травня № 543), який визначав поетові місце проживання – Оренбург. І це майже довічне поселення.
             Але ж тут і починається дивина. Ледащій писар-п’яничка скоротив саме цю подробицю, він узагальнив, а командир Уральського батальйону підмахнув такий папірець. До коменданта Новопетровської фортеці майора Ускова дійшла така установа: “Солдату Т.Шевченку з’явитися в Уральськ з “виключенням із списочного складу”. А де саме робить тую “виключку”, якщо за документом на “виключку” їхати неодмінно в Уральськ в штаб батальйону?

               До Уральська було два шляхи: через Астрахань, Волгою до Нижнього Новгорода, а далі потягом до Оренбурга. Другий – через Гур’єв, а потім степом – напівпустелею кіньми. Це на 1000 верст більше.
               Але ж командир корпусу, він же військовий генерал-губернатор, чомусь полюбляв саме цей шлях, і командири батальйонів про це добре знали. Ось вже через Гур’єв відправились звільнені від солдатчини друзі Шевченка – поляки, які колись брали участь у польському повстанні.
               З першою звісткою про майбутню свободу Тарас Григорович відчував, як в нього ніби у молодого птаха, виростають крила і тягне його в небо, у простір, на волю. З цього приводу він пише листа:
 Із щоденника: “26(июля)
               Ваше сиятельство граф Федор Петрович.
Я теперь так счастлив, так невыразимо счастлив, что не нахожу слов достойно выразить вам мою сердечную, мою бесконечную благодарность. Без вашего человеколюбивого христианского участия в моей безотрадной судьбе меня задушили бы в этой широкой тюрьме, в этой бесконечной, безлюдной пустыне. А теперь я свободен, теперь независимо от чьей либо воли я строю свое радужное будущее, свое безмятежное грядущее. Какая радость, какое полное счастье наполняет мою душу при мысли, что я снова увижу Академию, увижу вас, моего единого спасителя, и слезами радости и благодарности омою ваши чудотворящие руки».
                                                                          х х х
               І ось просить він свого друга коменданта форту майора Ускова дати йому дозвіл добратися до штабу батальйону не тим шляхом, який полюбляє військовий генерал-губернатор, тобто через Гур’єв, потім понад дві тисячі верст безлюдним степом, а через Астрахань.
               Треба визнати, що Іраклій Олександрович цілу добу вагався, але до цього божого діла підключилася комендантша-нічна зозуля, як кажуть, Агафія Омелянівна. Вона і про совість, і про Бога, і про те, як таку прихильну людину Тараса Григоровича полюбляють їхні дві донечки Наталочка та Надійка. “Якщо ти скривдиш Тараса Григоровича, ми втрьох і знати тебе не схочемо”.
                І комендант Новопетрівського форту майор Усков на свій ризик видає Шевченкові документ “з виключкою зі списочного складу”, вже у форту, що не обмежує терміну явки солдата Шевченка до Уральська, де йому видадуть документи на “остаточне звільнення від служби”, практично він вже має їх на руках.
                Але інстинкт самозбереження, який загострився під час солдатчини, підказував, що залізо треба кувати, поки його не вкрали.
                Передбачаючи несподіваність повороту обставин в будь-яку хвилину, Шевченко заздалегідь домовився з місцевим рибалкою, до речі земляком, Андрієм Михайловичем Перепелюком та його друзями, що вони його доставлять до Астрахані.
             По обіді другого липня Шевченко одержав документи і, не чекаючи на кормові, на прогонні та речове забезпечення, аби мершій звідси, поки якийсь дідько не погрався в схованку, тікати. Пізнього вечора, коли кури вже вигрівали місце на підрях, бударка (рибацький човен) підняла вітрило і вийшов в море.
             П’ятого червня, увечорі, дісталися до Астрахані.

                                                                    х х х

            Ох і лаяв же Тарас Григорович мою рідну Астрахань, де мати на шістдесят шостому році після того, як Шевченко відвідав місто, знайшла мене, звичайно, у капусті. Він скрізь бачить тільки вірмен, татар, німців та калмиків, до яких, до речі, мабуть пригадуючи Новопетрівський форт, ставиться дуже прихильно. В гостелі йому навіть чаю не дали, бо пізно, а в день у “кращій” корчмі крім чаю нічого не було, навіть юшки, хоч Астрахань на той час пів-Росії годувала осетриною. А мою річку Кутум, на якій я виріс, поет назвав болотом. Це вже зовсім якесь непорозуміння. Саме тут, на стрілці Кутума Стенька Разін ставив свої човни, сажень за чотириста від самої Волги. І після того, як він скинув з колокольні астраханського єпископа Йосипа, піднялась така шалена моряна ( вітер з Каспія назустріч течії), що розкидало, розбило разінську флотилію.
            Я був хлопцем, коли той Кутум чистив земснаряд. Він виливав муляку на берег. Потім в тій муляці почали знаходити золоті монети та якісь цінні речі. Міліція поставила пліт і сама почала розробляти разінське золотородовище.
            А Тарас Григорович на мій Кутум: “болото”,”болото”. А воно ширше сучасної Ятрані або Синюхи, чи Ірпіня, довжиною через усе місто. А вобли в ньому! Ще за часи мого юнацтва! Потягнеш “павука” – по місцевому “німецьку сітку” – такий собі квадрат 3,5 х 3,5 метра – вибираєш підхваткою з десяток. За пару хвилин знов витягаєш – ще десяток.
            Ну то вже ліричний відступ, в сплеск авторської пам’яті Вадима Пеунова, але він фіксує настрій Тараса Григоровича, який не знав як вибратися з міста.

                                                                    х х х

            З Астрахані шлях Шевченка прямував на Нижній Новгород. Але чим добратися? Пароплавом – з місяць і дорогенько. Баржою, яку тягнуть бурлаки – дешевше, особливо як ти сам будеш її тягти, але у двічі довше. Не хочеш впрягатися у бурлацький посторонок, можеш за карбованець сріблом сидіти на рогожевому лантуху з воблою як квочка на гусячих яйцях – ані руш. Туалет – до борта підійшов…
            Але з нагоди відомого Макар’ївського ярмарку – усі плавзасоби – саме там. Через пару тижнів приходить досить пристойний пароплав “Князь Пожарський”, але його вже зафрахтував для своєї родини рибний просол Сапожников.
- 15 -
Шевченко пригадав, що він колись (1842р.) вчився в Київі з якимось Сашком Сапожниковим. Часом не той самий?
            Шукаючи суху ковбасу на довгу дорогу ( так і не знайшов ), він навіть підходив до добрячого будинку-палацу Олександра Олександровича та не наважився завітати.
            Та світ не без добрих людей. Хтось з знайомих передав Сапожникову, що звільнений від солдатчини Тарас Шевченко шукає можливостей добратися до Нижнього.
            І казкове диво дивне почало перетворюватись на реальність. Сапожников запропонував “ другу дитинства” одну з кращих кают і свою купецьку гостинність.
            Зустрічаючи відомого малоросійського поета колишній киянин написав у щоденнику Тараса експромт:
           «Пятнадцать лет не изменили нас
              Я прежний Сашка все
             Ты также все Тарас.
                             Александр Александрович Сапожников»
 
 

 " Пленительные звуки лубочной скрипки"

              З цього момента Шевченко починає відчувати смак Свободи на дотик.
              Він бажаний гість. Вся родина Сапожникова закохана в нього, а теща Катерина Никифорівна Козаченко, портрет якої він малював, вважала його святим великомучеником. Про команду пароплава нема чого і казати, він для них був зовсім свій. Лоцман різні байки про Волгу розповідав, ніби-то Степан Тимофійович   ( Разін ) ніякий не розбишака. Він тримав брандвахту на Волзі, тобто був митником і розподіляв здобич поміж бідними. Шевченко, посміхаючись з таких байок, пише у щоденнику: “В таком случае Разин был коммунистом”.
              До послуг Шевченка на пароплаві була бібліотека, книги для якої підбирав фахівець, тут були зібрані журнали,  яких Тарас Григорович не бачив десять років зі статтями демократичного напрямку. А з капітаном пароплава Володимиром Володимировичем Кишкіним, людиною освіченою, з вольтеріанськими поглядами на життя, особливо на питання про подальшу долю кріпацтва, вони стали друзями на все життя. У схованці  Кишкіна була заборонена цензурою література: і “Колокол” Герцена, і “Полярная звезда” за 1824 рік, яку видавав Рилєєв, декабрист, приречений пізніше до страти.
              Стільки років позбавлений такої можливості, він читає і читає.
              Шевченко відкриває для себе Салтикова-Щедріна. Саме з книги “Губернские очерки” започаткується у Нижньому відчуття спільності думок і довіри сорокачотирьохлітнього поета і шістнадцятирічної Катрусі, як звав Тарас Григорович артистку Піунову за її ж свідченням.

 Із щоденника:  “27 августа
 Ночи лунные, тихие, очаровательные поэтические ночи. Волга, как бесконечное зеркало, подернутая прозрачным туманом, мягко отражает в себе очаровательную бледную красавицу ночь и сонный, обрывистый берег, уставленный группами темных деревьев. Восхитительная, сладкоуспокоительная декорация! И вся эта прелесть, и вся эта зримая, немая гармония оглашается тихими, задушевными звуками скрипки. Три ночи сряду этот вольноотпущенный чудотворец безвозмездно возносит мою душу к творцу вечной красоты пленительными звуками своей лубочной скрипки.
               Благодарю тебя, крепостной Паганини!»
( Буфетник пароплава Олекса Панфілович Панов ).
               Відчуття моральної і фізичної свободи ( волі ), оточення друзів, майже однодумців, чудова природа вимагали ще чогось…чуттєвого, основоположного в житті людини…Кохання? Він ще не усвідомлює, але шукає в навколишньому світі те, чого в його житті ще не було…Родина…Діти.
               У Тараса Григоровича чутливе, батьківське ставлення до дітей. Пригадаємо дочок коменданта фортеці Наталочку і Надійку, завдяки яким він одержав дозвіл добиратися через Астрахань. В Нижньому на вулиці він зустрічає хлопчика і двох дівчаток, які були одягнені якось чудернацьки, на німецький фасон. Поговорив з ними. Діти розумні, дотепні і він купує їм солодощів на полтину. Тарас взаємно закоханий у п’ятирічного сина Сапожникова. Як художник-декоратор допомагає Мар’ї Дороховій, виховательці “фортопіанних талантів” оформляти випускний вечір дітлахів і робить це з задоволенням. Та й сама Катруся в своїх спогадах пише:
“Тарас Григорьевич бывал у нас каждый день. И все его ужасно любили ( это милое нижегородское «ужасно любили!»). Особенно его любили наши малыши, в которых и он души не чаял. Вообще Тарас Григорьевич детей крепко любит”. (Воспоминания К.Б. Пиуновой-Шмитгоф// Артист. – 1890. - № 7. – С. 176-181).
               Особливою пошаною Шевченка користуються люди, які віддають дітям душу. Ось та ж М.А. Дорохова, або його земляк мовчун Андрій Обеременко, в якого солдатчина відібрала двадцять років  життя, лишивши можливості мати дружину, дітей.
Із щоденника:
                 “29 (июля)
Он страстно любит маленьких детей, а это верный знак сердца кроткого, незлобивого. Я часто, как живописец, любовался его темнобронзовой усатой физиономией, когда она нежно льнула к розовой щечке младенца. Это была единственная радость в его суровой одинокой жизни.”.
              Шевченко, якщо казати сучасним сленгом, людина комунікабельна, він скрізь і завжди знаходить вірних друзів.

               Починаючи з Астрахані в його щоденнику роблять записи шанувальники великої людини. 20 вересня головний лікар 17-го робочого екіпажу в Астрахані, вихованець Київського університету Зброжек Томіш записав:
               “…остается только молча удивляться и благодарить творческую силу, святой ты наш пророк-мученик Малоросии.”
                 Шевченко увечорі того ж дня пише:
Із щоденника.:  “20 (августа)
Вы одарили меня радостью, таким полным счастьем, которое едва вмещаю в моем благодарном сердце.”
                 Слава випереджає його. Де б не зупинився пароплав, відразу з’являються люди, які шукають можливостей познайомиться з великою людиною.

                                                                    х х х

Із щоденника:  “1 сентября
В Саратове Петр Ульянов Чекмарев ( незнайомий до того ) сказал:
«Мария Григорьевна Солонина, незнаемая вами ваша милая землячка и поклонница, поручила мне передать вам ее сердечный сестринский поцелуй и поздравить вас с “вожделенной свободой”. И тут запечатлел на моей лысине два полновесных поцелуя: один за землячку, а другой за себя и саратовскую братию. Я долго не мог опомниться от этого нечаянного счастья…”

                                                                    х х х

               Перебування в Саратові слід відмітити ще двома “історичними подіями”. Тарас Григорович відвідав матір свого друга М.К. Костомарова, колишню кріпачку Тетяну Петрівну ( але подробиці тієї зустрічі пізніше, в більш слушний час ). І в Саратові Шевченко купує славетний кожух та баранячу шапку-папаху, які відомі нам з усіх книжок і підручників, де мова іде про поета Т.Г.Шевченка. Але ж є   чудові портрети Тараса Григоровича роботи Василя Івановича Штернберга, друга і однокашника Шевченка по Академії. Але автори публікацій про Шевченка чомусь більш полюбляють “дідуся”. Молодий кучерявий красень з блискучими щасливими очими, мабуть, в їх уяві не відбиває соціального стану поета-кріпака. Подавай їм пригніченого солдатчиною!
               За місяць що плили по Волзі все на північ та на північ погода змінилася, пішов сніг з дощем.
                                                                     х х х

Із щоденника:  “28 августа
Я оставил знойную степь в кителе и туркменском верблюжьем чапаке” (халат).
              На такий випадок Сапожников подарував другові, потрапившому в біду тепле пальто, брюки та жилет. Солдатські чоботи Шевченка ще з часів його втечі з Новопетровської фортеці “просили каші” і брат тещі Сапожникова Н.Ф. Явлінський запропонував Тарасу чоботи з свого величезного запаса. Нові і модні “на высоких каблуках, что мне не совсем нравится, но дареному коню, как говорится, в зубы не смотрят” (  8 вересня ).
             А другі чоботи теплі, зручні теж моднячі – оксамитові – Шевченко заробив, намалювавши портрет сімейного лікаря Сапожникових.
             Чому про одяг саратовського придбання стільки говорено? Тому що пані Піунова – Шмитгоф у 1887 році ( тридцять років по всьому ) пригадає той кожух і ту баранячу папаху і чоботи, коли розповідатиме як сватався до неї Тарас Григорович.
             Оточений увагою, шаною, відчуваючи кожною клітиною тіла, усіма фібрами душі моральну, фізичну необмежену волю, вимріяну за довгі роки солдатчини, Шевченко 20 вересня 1857 року прибув у Нижній.
 Із щоденника:  “20 сентября
В одиннадцать часов утра «К. Пожарский» положил якорь против Нижнего Новгорода. Тучки разошлись и солнышко приветливо осветило город и его прекрасные окрестности…………………………………………………………………………
И только что я успел поздравить с временным новосельем хозяйку ( Сапожникову у її будинку, куди родина перебралась з пароплава ) хозяина и вообще сопутниц и сопутников как является Николай Александрович Брылкин ( главный управляющий кампанией пароходства «Меркурий») и по секрету от других объявляет сначала хозяину, а потом мне, что он имеет особое предписание полицеймейстера дать ему знать о моем прибытии в город. Я хотя и тертый калач, но такая неожиданность меня сконфузила”.
               І все те відчуття повної свободи відразу перетворюється на попіл багаття, яке згасили, виплеснувши добряче цеберко води.
               Що з того приводу робити? Він у відчаї. Хоч каменюку на шию та у вирву. Знов солдатчина?
 Із щоденника:  “21 (сентября)
Добрые мои новые друзья, Н.А. Брылкин и П.А. Овсянников ( архітектор Н.Новгорода, який запросив Шевченка до себе на квартиру) посоветовали мне прикинуться больным, во избежании путешествия этапом в Оренбург за получением указа об отставке ( насправді, в Оренбурзі на нього чекали не тільки документи на відставку, але і наказ генерал-губернатора поселити Шевченка в Оренбурзі, не пускати ані в Петербург, ані в Україну). Я рассудил, что не грех подлость отвратить лицемерием и притвориться больным……………………………..
Вот тебе и Москва! Вот тебе и Петербург! И театр, и Академия, и Эрмитаж, и сладкие, дружеские объятия земляков, друзей моих Лазаревского и Гулака-Артемовского! Проклятие вам, корпусные и прочие командиры, мои мучители
 безнаказанные! Гнусно! Бесчеловечно! Отвратительно гнусно!
              В 7 часов вечера пошел я к Н.А. Брылкину, встретил у него Овсянникова и Кишкина ( капітан “К. Пожарського”) и дружеской откровенной беседой заглушил вопли так внезапно, так гнусно, подло уязвленного сердца. Если бы не эти добрые люди, мне бы пришлось теперь сидеть за решеткой, где и дожидаться указа об отставке или просто броситься в объятия красавицы Волги. Последнее, кажется, было бы легче.”

                                                                    х х х

             Що це? Думки про самогубство? Чи алегорія? І з цього часу він на все дивиться з недовірою, як людина, яку знов надурили, зрадили. З цієї хвилини все у житті і навколо нього огидне, бридке, потворне. Все-все: погода, небеса, люди…Можливості внутрішнього опору, які весь час допомагали виживати в нелюдських умовах, вичерпалися геть.
Із щоденника:   “22 (сентября)
Сегодня, как и вчера, погода – дрянь, слякоть и мерзость. На улицу выйти нет возможности. Скучно.”

                                                                    х х х

 Із щоденника:  “23 (сентября)
Погода постоянно скверная. Я постоянно лежу и читаю Зиновия Богдана (книга Костомарова “Богдан Хмельницький”). Прекрасная, современная книга. От нечего делать рисовал сегодня портрет В.В. Кишкина”.

                                                                    х х х

Із щоденника:  “26 (сентября)
Опять дождь. Опять слякоть. Настоящее безвыходное положение”.

                                                                     х х х

Із щоденника:  “27 (сентября)
 Проходя мимо церкви святого Георгия и видя, что двери растворены, я вошел в притвор и в ужасе остановился. Меня поразило какое-то безобразное чудовище, нарисованное на доске ( Ікона ).
…Я хотел войти в самую церковь, как двери растворились, вышла пышно, франтовски разодетая барыня, уже не совсем свежая и, обращаясь к   нарисованному чудовищу, три раза набожно и кокетливо перекрестилась и вышла. Лицемерка. Идолопоклонница. И, наверное, блядь.”

Із щоденника:  “30 сентября
В ожидании незваного гостя, г. полицеймейстера, я предложил сеанс моему доброму хозяину Павлу Абрамовичу Овсянникову. Портрет был закончен к двум часам довольно удачно, а г. Лапа ( Лаппо-Старженецький – новогородський поліцеймейстер ) к нам не пожаловал “.

                                                                      х х х

              Шевченко з внутрішнєю напругою чекає цієї зустрічі з поліцеймейстером Лапою, яка мусить визначити його подальшу долю. Ось так приречений до страти чекає: помилують його небеса чи …він доживає останні хвилини…
Із щоденника:  “1 (октября)
Грязь, туман, слякоть и прочая атмосферная гадость, вследствии чего я предложил сеанс г. Грасу, зятю Н.А. Брылкина. Сеанс на половине был прерван приходом г. Лапы и г. Гартвиг. Первый бравый и любезный гвардейский полковник и полицеймейстер. Второй -–не бравый, но не менее любезный полицейский медик. Гартвиг, спасибо ему, без малейшей формальности нашел меня больным какой-то продолжительной болезнью, а обязательный г. Лапа засвидетельствовал действительность этой мнимой болезни, и после взаимных нецеремоний мы расстались. В следствии этого обязательного визита я представляю себе мое возвращение в Оренбург сомнительным.”

                                                                       х х х

               Все! Настрою приреченого на страту як і не було. Вже і погода зовсім інша: ( 2 октября: «Утро ясное, тихое, морозное»).
               Диво сталося? Чи продовжувалось те, що почалося другого липня 1857 року, коли комендант Новопетрівської фортеці видав йому майже ось саме таку довідку, що відкривала шлях до свободи: “з виключкою” і – на Астрахань!
               Він знов відчував як в нього виростають крила і його тягне в небо, у височінь, як того Ікара, до самого сонця. Він був відкритий серцем до сприйняття головного чудо-дива у нашому житті – кохання. Можливо це і є зміст існування живої істоти? І він своїм довготерпеливим життям заслужив звичайне людське щастя.
               Першого жовтня, тобто в день його помилування, відкривався театральний сезон. Н.О. Брилкін запросив його у власну ложу.

                  “Водевиль ( “Коломенский нахлебник” ) балаганный и исполнен был соответственно своему назначению. В антракте маленький оркестр играл несколько номеров из «Дон Жуана» Моцарта прекрасно, может быть потому, что это очаровательное произведение трудно сыграть не прекрасно. Зала театра
небольшая, но отделана просто и со вкусом. Публика, особенно женская, замечательно неблестящая и немногочисленная”.
                  Я припускаю, що саме в той день він побачив Катерину Борисівну Піунову. “У нее есть движения настоящей артистки”.
                 Але це так, мимохідь. Він не придивляється до Пиунової, вона для нього ще не Катруся, рядова артистка театру щойно відкрившого сезон. Поки він зацікавлений іншою особою.
 Із щоденника:  “28 (сентября)
Нарисовал портрет мамзель Анхе Шаубе. Гувернантка Брылкина, очень милая молодая немочка, резвая, наивная, настоящий мальчик в юбке”.

                                                                     х х х

                 Так ось ця наївна, мила, Анхе-хлопчик у спідниці ( щоденник, 6 жовтня) запропонувала Шевченкові супроводжувати її до театру.
                 “Я с удовольствием принял ее предложение и во второй раз слушал музыку Моцарта из «Дон Жуана».
                 Під час вистави і Шевченко, і “наївна мамзель” з задоволенням фліртують.
                 Спочатку показали німецьку драму “Син любові”, а потім водевіль “Путаниця”, “по-здешнему – «хорошо», - робить резюме Тарас Григорович під грайливий настрій, бо поряд з ним рука об руку “очень милая, молодая немочка, резвая, наивная, настоящий мальчик в юбке”. Різниця у віці не викликає якихось гальмуючих комплексів з обох сторін.
                Слід нагадати, що у водевілі була зайнята Катруся Піунова, але Шевченко пішов проводжати о першій ночі не її, а пустотливу німкеню Анхе. Це свідчить тільки про те, що його почуття до Катрусі ще не сформувалися.
                Ось у Чехова: “ З хвіртки вийшов сорокатрьохлітній дідуган…” ( У ті часи за статистикою це був дуже солідний вік).
                Чим приваблює молоденьких, наївних, спритних дівчаток сорокачотирьохлітній поет? Він цікавий співрозмовник, якого Бог не скривдив на гумор. Не копилить губи. Вміє себе поводити, бути рівнею і з губернатором чи проводарем дворянства, і з музикантом-фахівцем, і з дитиною…, і з Анхен та Катрусею. Величезний життєвий досвід, з будь-якого модного чи вишукуваного питання він має власну оригінальну думку і вміє ненастирливо, необразливо доводити свою правоту, а як ні, то і мудро змовчати.
 

“ Люба і вельмишановна …”

Із щоденника:
               “4 ( ноября)
Закончил сегодня портреты М.А. Дороховой и ее воспитанницы Нины, побочной дочери Пущина, одного из декабристов ( друг О.С. Пушкіна по ліцею, смертна страта якому була замінена каторгою ). Удивительно милое и резвое создание. Но мне как-то грустно делается, когда я смотрю на побочных детей. Я никому и тем более заступнику свободы не извиняю этой безнравственной независимости, так туго связывающей этих бедных побочных детей. Простительно какому-нибудь забубенному гусару, потому что он только гусар, но никак не человек. Но декабристу, понесшему свой крест в пустынную Сибирь во имя человеческой свободы, подобная независимость ( от моральных обязанностей ) непростительна.”

                                                                      х х х

                Шевченко, як людина чоловічої статі, стоїть на високому п’єдесталі моралі і особистої відповідальності.
                Саме з цих позицій він підходить і у своїх відносинах з Катрусею. В 16-17 років вона, звичайно, не могла мати глибокої професійної школи, вона брала своєю юністю і природним талантом. І Шевченко поволі починає формувати з неї особистість. Він вводить Катрусю в коло своїх знайомих: це люди високої культури, які добре розуміються на мистецтві, музиці, архітектурі, володіють кількома мовами, знайомі з досягненням російської і зарубіжної літератури, знають особисто багатьох видатних людей. Вони – цікаві співрозмовники і приймають молоду актрису як подругу поета, віддаючи їй шану. Катруся скрізь під його патронатом. Шевченко представив Катрусю місцевому аристократу Якобі, який постачає йому підпільну літературу, наприклад, Герцена “Крещеная собственность” – стаття, що засуджує інститут кріпацтва, як підвалини неефективної економіки. А це болюча тема для Шевченка, бо і досі в неволі його два рідних брати і сестра. І він розповідає чутливій Катрусі про їх долю.

Із щоденника:
                “10 ( ноября )
Получил от Кулиша книги «Записки о Южной Руси», два тома, и «Чорну раду». Какой милый оригинал должен быть этот г. Жемчужников ( російський художник, який створив серію реалістичних картин ( 48 полотен ) “Живописная Украина” ).

Как бы я счастлив был увидеть человека, который так искренно, нелицемерно полюбил мой милый, родной язык и мою прекрасную бедную родину”.
            Це ще одна тема співбесіди з Катрусею. Актриса жадібно ловить кожне слово свого Вчителя, вважає його святим, щиро вірить досвідченій людині, яка дуже дотепно вміє підказати тобі, допомогти…
               … Ось чудовий піаніст Татаринов…Тарас Григорович разом з ним і Катрусею запрошений до чиновника з надзвичайних доручень губернатора  “мілейшого земляка по Києву” Костянтина Антоновича Шрейдерса.
               Знайомі Шевченка стають знайомими і Катрусі…
               …Поліцейський лікар Гартвіг. “Дуже порядна людина “, який визнав за Шевченком неіснуючу тяжку хворобу і врятував від поселення на довічно в Оренбурзі.
               …Капітан пароплава Кишкін, господар квартири, де живе Тарас Григорович, Овсянников, брат тещі Сапожникова Іван Никифорович Явлінський, від якого у Шевченка немає секретів. І багато-багато інших.
              Шевченко бере у Н.О. Брилкіна книгу “Краткий очерк истории Нижнего Новгорода” спеціально щоб продивитися її разом з Катрусею і довести їй як мало в цих нарисах присвячено автором уваги оригінальній архітектурі Новгорода і пам’яткам давнини. А від книги вони переходять до подорожі по місту, і Шевченко на конкретних прикладах доводить що є насправді і як це трактує художник..
              Ось вже і в неї з’являється бажання посперечатися, довести свою думку…Вона ніби поволеньки прокидається від чар недоброї феї, розумнішає, духовно зростає.
               Дуже близька Тарасу Григоровичу родина Н.О. Брилкіна щиро зустрічає Катрусю як щось єдине, неподільне з Шевченком. І багато родин, людей, установ, де Тарас Григорович був прийнятий разом з Катрусею.
               Шевченко майже щодня зустрічається з улюбленою артисткою. Він приносить, і вони читають разом книжки Пушкіна, Салтикова, Фета, Тютчева, Гете. Катруся багато пам’ятає різних віршів і вголос читає напам’ять прозу. І Шевченко радіє з того, що його Катруся глибоко цікавиться літературою.
                Вони раділи з такого спілкування, бо воно духовно об’єднувало і збагачувала обох.
                                                                 х х х
               Але в той час сталася незалежна від них подія, яка могла розлучити їх, вважай, назавжди: Тараса Григоровича знайшов наказ оренбурзького військового генерал-губернатора В.А. Овручева (від 28 травня № 543), який визначав звільненому солдату Шевченко постійне місце проживання Оренбург.
Із щоденника:
                “23 ( октября )
При свете великолепного пожара ( Новгород – місто дерев’яне і завжди горіло з задоволенням ), часу в 9, встретился я с А.К. Шрейдерсом. Он сообщил мне, что
обо мне получена форменная бумага на имя здешнего военного губернатора   (колишній декабрист О.М. Муравйов ) от командира Оренбургского отдельного
корпуса. Для чтения сей бумаги зашли мы в губернаторскую канцелярию, к правителю канцелярии, милейшему из людей Андрею Кирилловичу Кадинскому. Бумага гласила о том, что мне воспрещается въезд в обе столицы и что я обретаюсь под секретным надзором полиции. Хороша свобода! Собака на привязи.”
                Попередження друзів дозволило Шевченкові уникнути відправки до Оренбурга на довічне поселення.
                Слід сказати, що правитель губернаторської канцелярії “милейший из людей” А.К. Кадинський, ознайомивши з секретним документом “піднадзорного”, зробив посадовий злочин. Такий самий злочин вчинив комендант Новопетрівської фортеці Іраклій Олександрович Усков, що відпустив Тараса Григоровича в Астрахань “со снятием из списочного состава”, тому Шевченко при нагоді завжди передавав йому свої щирі вітання і навіть подарував книгу Салтикова “Губернские очерки” ( за такий подарунок комендант Новопетрівської фортеці дякував Шевченкові у листі), поліцеймейстер Нижнього полковник Лапа, поліцейський лікар А.Г. Гартвіг. Люди, які знали Тараса Григоровича особисто, або до того тільки чули про “єретика і піднадзорного”, але вони задля нього ризикували принаймні своєю кар’єрою. А ось Сергій Петрович Левицький, чиновник з Оренбурга, був заарештований III Відділенням саме за зв’язки з Шевченком і був покараний. Чимало зробив для Шевченка і губернатор Нижнього, колишній декабрист Муравьйов, який проігнорував лист до нього з Оренбурга.
                 Якщо виходити з постулата, що наші долі визначені на небесах, то слід сказати, що Небо надсилає нам різні негаразди, щоб посилити наші почуття і ствердити нас в нашій вірі. Труднощі посилюють кохання, якщо воно є.

Із щоденника:
              “26 (октября)
Заходил к Варенцову и взял у него для прочтения два номера, 2 и 3, «Русской беседы» ( Московський журнал, в якому Куліш друкував свій роман “Чорна рада”. Публікацію завершив статтею “Епілог”). В эпилоге к «Чорной раде» П.А.Кулиш, говоря о Гоголе, Квитке ( Основ’яненко ) и обо мне, грешном, указывает на меня как на великого, самобытного народного поэта. Не из дружбы ли это?
             Во 2 номере «Русской беседы» я с наслаждением прочитал трехкуплетное стихотворение Ф. Тютчева:
            «Эти бедные селенья,
             Эта скудная природа –
             Край родной долготерпенья,
             Край ты русского народа»

                   Звичайна річ, що Шевченко прочитав Катрусі вірш Тютчева і  трішечки поглузував з себе стосовно похвали Куліша: ”Указывает на меня как на великого народного поэта. Не из дружбы ли это?”

                                                                         х х х

              Вона була глибоко переконана, що Пантелеймон Олександрович говорить таке зовсім не з дружніх почуттів, а він вважає, що так воно є.
              Але головним каталізатором їх взаємовідносин став приїзд великого російського актора Михайла Семеновича Щепкіна в Нижній на особисте запрошення Шевченка. Тарас Григорович попросив друга, щоб той узяв Піунову в спектакль “Москаль-чарівник” на роль Тетянки, в якому він сам грав головну роль.

Із щоденника:
              “24 (декабря)
Праздникам праздник и торжество из торжеств! В три часа ночи приехал Михайло Семенович Щепкин………………………………………………………………………
               29 (декабря)
В 12 часов ночи уехал от меня Михайло Семенович Щепкин. Я, Овсянников, Брылкин и Олейников проводили моего великого друга до первой станции и в три часа возвратились домой. Шесть дней, шесть дней полной, радостно торжественной жизни! И чем я заплачу тебе, мой старый, мой единый друже? Чем я заплачу тебе за это счастье? За эти радостные сладкие грезы? Любовью! Но я люблю тебя давно, да и кто, зная тебя, не любит? Чем же? Кроме молитвы, самой искренней молитвы, я ничего не имею………………………………………………………………………..
                30 (декабря)
…Но ярче и лучезарнее великого артиста стоит великий человек, кротко улыбающийся друг мой единый, мой искренний, мой незабвенный Михайло Семенович Щепкин.”

                                                                        х х х

                Приїзд Щепкіна перевернув усе життя Шевченка, він забув навіть те, що з Оренбурга прийшов від військового губернатора лист, який зобов’язував “солдата Шевченка” негайно прямувати в Оренбург, а як той не схоче, то під конвоєм.
                Тарас Григорович довірився другові і признався йому у своїх почуттях до Катрусі Піунової.

Із щоденника:
               “1 генваря 1858
Сегодня же познакомил я с семейством Брылкина милейшую Катерину Борисовну Пиунову (актрису). Она в восторге от этого знакомства и не знает как меня благодарить. ( Вже так прийнято: кохану, перед тим як назвати нареченою, приводять на оглядини до батьків. Тарас Григорович привів Катрусю до найближчих друзів, Брилкін – це той. хто попередив його і врятував від повернення в Оренбург ще 20 вересня, в день приїзду до Нижнього). Как благодетельно подействовал Михайло Семенович на это милое и даровитое создание. Она выросла, похорошела, поумнела после «Москаля-чаривныка», где она сыграла роль Тетяны, и так очаровательно сыграла, что зрители ревели от восторга, а М.С. сказал мне, что она первая артистка, с которой он с таким наслаждением играл Михайла Чупруна, и что знаменитая Самойлова ( широко відома петербурзька актриса того часу ) перед скромной Пиуновой солдатка”.

                                                                      х х х

                 І це було найавторитетніше “добро” на сердешний вибір Тараса Григоровича. Над тим, щоб Піунова стала саме такою, добре попрацював Шевченко, це результат його педагогічної школи, бо він передав Катрусі-Тетянці свій життєвий досвід і вона щиро із вдячністю його сприйняла. Її успіхом він пишався.
                Він ще не сказав вголос слова “наречена”, але всі його почуття і поведінка у ті дні свідчать саме про це. Він, наскільки дозволяють обставини ( робота, родина), вже не розлучається зі своєю “Тетянкою”, як вони вдвох із Щепкіним називають ласкаво її поміж себе. І вона відзивається на це ім’я, яке зближає її, зріднює з двома великими митцями.

Із щоденника:
               “11 (января)
Сегодня суббота. По субботам я и милейшая К.Б. Пиунова обедаем у М.А. Дороховой ( тобто Катруся-Тетянка поряд з Тарасом Григоровичем відчуває себе зовсім “своєю”). Но сегодня я должен отказаться от этой радости и моя милая компаньонка отправилась сам-друг с портретом М.С. Щепкина, присланным им в подарок Марье Александровне, а я поехал провожать до первой станции по Казанской дороге моего привлекательно-благородного капитана В.В. Кишкина.
              Грустно расставаться с такими добрыми людьми, как этот симпатичный Кишкин. Я, возвратившись домой, чувствовал себя совершенным сиротой. ( Кишкін знав про відношення Тараса Григоровича з “милою Катрусею” все-все і навіть більш того ). Но тягостное мое одиночество не долго длилось. Я вспомнил, что я из счастливцев мира сего. М.С. Щепкин, уезжая из Нижнего, просил меня полюбить
его милую Тетясю, т.е. Пиунову и я буквально исполнил его дружескую ( точніше сказати “батьківську” ) просьбу…………………………………………………………………
                …и в 6 часов вечера отправился к Пиуновой. Застал ее дома. Продиктовал ей стихи Курочкина “ Как в наши лучшие годы”, а она прочитала мне некоторые вещи Кольцова, а потом чуть не все басни Крылова. Я в восторге был от этого импровизированного литературного вечера и пришел домой совершенно счастлив. Она любит…Дай Бог, чтобы сбылось мое пророчество.”

                                                                     х х х

              Що можна додати до цього! Людина закохана! Як каже прислів’я: “У бороді срібло, а дідько на ребрах у цимбали грає”.
              Перше кохання у сорок чотири роки…Точніше останнє. Слід пригадати портрет молодого Тараса ( Шевченку – 21 рік ). Красень. Загибель дівоча.
              У відомій пісні: “ Зачем вы, девушки, красивых любите
                                             Не постоянная у них любовь.”
              Так, може, то і не любов, у гарних та вродливих? Так собі…частка життєвого досвіду…Але було колись і щось справжнє, якщо згадується навіть у сні після того, як минуло майже тридцять років. Йому – шістнадцять. Дуні Гусіковській…Це на той час не мало значення скільки їй років. Він і вона – енгельгардівські кріпаки. Вона – швачка. Жили у Вільні…Перший парубоцький досвід. Те у пам’яті на все життя. Кріпацька доля їх розвела. А якби не розвела? Сталося так, як сталося.
              Катруся – зовсім інше. Це – святе. Але він вже не парубок. Ось пригадав свою зустріч у Саратові з ненькою свого друга Миколи Костомарова, Тетяною Петрівною, яка його пам’ятала ще по Києву з давніх часів.

Із щоденника:
              “31 (августа)
Добрая старушка, она сразу узнала меня по голосу, но, взглянувши на меня, усомнилась в своей догадке. ( Перед нею стояв сивий дідуган в некритому кожусі, тримаючи в лівиці стареньку смушкову шапку-папаху ). Убедившись же, что это действительно я, а не кто иной, она привитала ( він вживає українське слово, може вона його і “привітала”, як звикла з дитинства ріднесенького ) как родного сына радостными поцелуями и искренними словами……………………………………………….
               14 (января)
Сегодня зашел я к Пиуновой. Речь зашла о конце ее театрального года, о возобновлении контракта. Ей, бедняжке, ужасно не хочется оставаться в Нижнем. ( “Ужасно не хочется”. З чого б? Такий вдалий сезон, після
тріумфального виступу з Щепкіним (завдяки турботам Тараса Григоровича), який представив її і як театральну артистку, і як опікунку самого Шевченка? Мати! Ось головна біль Катрусі.) Куда девать себя? В Казань ей не хотелось бы, она боится там какой-то Прокофьевой, но не как соперницы, а ужасной  интригантки. В таком ее горе я предложил ей посильные услуги. Я напишу письмо директору Харьковского театра и буду просить Михайла Семеновича Щепкина о его заступничестве за нее. Как бы это хорошо было, если бы удалось ей переселиться в Харьков ( тобто в Україну )……………………………………………………………….

             15 (января)
Не откладывая в длинный мешок, сегодня же я написал директору Харьковского театра и моему великому другу ( М.С. Щепкіну ). Каков будет результат из моих нехитрых затей?”

                                                                    х х х

               Катруся вже живе в його серці тривогою, радістю, гордістю.
Із щоденника:
               “21 (января)
Бенефис милочки Пиуновой. Полон театр зрителей и очаровательная бенефициантка – прекрасная тема для газетной статейки. Не попробовать ли? Попробуем наудалую.”

              Стаття “Бенефис г-жи Пиуновой”, написаная “ під свіжими враженнями” ще 21 січня, була надрукована в газеті “Нижегородские Губернские Ведомости” 11 лютого 1858 р., а згодом передрукована в “Московских ведомостях” № 18. Це значило, що Тарас Григорович освідчився у своєму коханні на всю державу Російську.
              І ось вершина стосунків – масниця!

                                                                    х х х
Із щоденника:
            “26 (января)
Встретил масленицу катанием за город. Я предложил это удовольствие милейшей Пиуновой с семейством. Она согласилась. И мы поехали в село Бор. ( Коні – звірі, у святковій упряжі, у гривах – кісники багатокольорові, під дугою срібні дзвіночки.
“Ямщик сидит на облучке, в тулупе, в красном кушаке “ (О.С. Пушкін). З-під копит – жменями вистрілюють, виблискуючи на сонечку, сніжинки. Всі рум’яні від морозу. Весело, легко на душі від почуття свободи, польоту.) Напились чаю в каком-то кабаке. ( А що то за масниця без млинців – сорок сороків різних сортів.

З чим бажаєте? З російським (томленим) маслом? Зі сметаною? З медом? З осетровою або лососевою ікрою? Будь ласка! Їжте на здоров’ячко! А горілочки не бажаєте? Для
сугріву. Бо ж свято!) И на обратном пути она все пела свадебную (сваточную) песню:
               « Меня милый ох журил – бранил
                  Он журил – бранил, добром говорил,
                  Ай люли-люли выговаривал,
                 Не ходи, девка молода, замуж,
                 Наберись, девка, ума- разуму,
                 Ума-разуму да сундук добра,
                 Да сундук добра, коробок холста.»

                                                                        х х х

             І чого це заспівала Катруся-Тетяночка весільну пісню? Що їй віщало дівоче серденько? Билося горлицею у грудях? Жінки дуже добре відчувають, коли їх кохають по-справжньому, а ще вони відчувають в якої саме миті Він скаже Їй оте головне, що визначило б її долю на майбутнє.
             І, нарешті, сталося.
 
 

 Сватання за версією  Піунової - Шмітгоф

              “Зі спогадів К.Б. Піунової-Шмітгоф”, написаних через тридцять років  :
“ Так вот, в одно из своих посещений, где-то сразу после масленицы, вдруг Тарас Григорьевич заявляет, что ему нужно сообщить что-то важное. ( схвильований він мимоволі переходить на українську мову і започатковує саме український обряд сватання).
- Слухайте-на, батько и матка ( он очень часто так называл, - вспоминает Катерина Борисовна, - любя моих отца и мать, и говоря так часто-густо мешал русские слова с малороссийскими). И ты, Катруся,- так он всегда звал меня,- прислухайся. Вы давно меня знаете, видите: вот какой я есть – такой и буду. У вас, батько и матка, есть товар, а я – купец, - отдайте мне Катрусю!”
               У відповідь – довге мовчання. В тих же своїх спогадах К.Б. Піунова пише:
“Что в нем было жениховского? Сапоги смазные, дегтярные, тулуп чуть не нагольный. Шапка самая простая, барашковая, да такая страшная! В патетические минуты Тараса Григорьевича хлопающаяся на пол в день по сотне раз, да так, что, если бы она была стеклянная, то часто бы разбивалась".

              Лукавить двоюрідна тітка мого рідного діда Дмитра Сергійовича Пеунова Катерина Піунова. Вона живописуючи женихівські якості того, хто освідчився їй тридцять років тому, мала перед собою фотопортрет, який на той час був їй дуже добре відомий: сивий дідуган, трішечки всміхається, у кожусі, смушкова папаха. Чобіт, яких мастять дьогтем, щоб вони не боялися води, на портреті, звичайно, не видно.
              Після того, як турботи друзів врешті-решт допомогли і Шевченко одержав дозвіл жити в столиці, він приїхав у Петербург.

Із щоденника:  “29 (марта)
В 10 часов утра явился я казанским сиротой  к правителю канцелярии обер-полицеймейстера, к моему земляку И.Н. Мокрицкому ( родичу Є. Гребінки ). Он посоветовал мне сбрить бороду, чтобы не произвести неприятного впечатления на его патрона графа Шувалова, к которому я должен явиться, как главному моему надзирателю…………………………………………………………………………………………
                           30 (марта)
Заказал фотографический портрет в шапке и тулупе для М.А. Дороховой.”

                                                                     х х х

               Той фотопортрет Тарас Григорович надіслав у Новгород милішій з жінок Мар’ї Дороховій, яка була в курсі усіх подробиць їх взаємовідносин з Катрусею-Тетянкою. Саме в неї вони обідали щосуботи.
                Звичайно, Дорохова показала подарунок Тараса Григоровича колишній його нареченій К.Б. Піуновій. І Шевченко знав, що Дорохова обов’язково покаже портрет Катрусі-Тетянці. Для чого це було йому потрібно? Справа, мені здається, в тім, що Катерина Борисівна ще і досі займала якесь місце в його серці, жила в ньому, так би мовити, нелегально, інкогніто. І це був своєрідний відомий спосіб сказати: “Ех!” – вдаривши баранячою папахою по підлозі.
                Але Піуновій був добре відомий зовсім інший портрет, точніше автопортрет, на якому підпис: “Михаилу Семеновичу Щепкину на память 24 декабря 1857 года отъ Тараса Шевченко”.
                І цей портрет високолобої людини з глибокою думкою в очах, з модною розкішною бородою, у сорочці з широким ( теж модняцьким ) коміром, краватка “бабочкою-метеликом”…Той портрет народжувався на очах Катрусі в годину її зоряного зльоту. І дарував Тарас Григорович його найкращому другові в присутності “своєї улюбленої”, на яку Михайло Семенович скаже :”Покохай мою милу Тетясю”, тобто Піунову. Щепкін знав як його Тарасу потрібна Катруся, бо прожите вимагало “постійного надійного причала” і таким причалом “ на останнє
життя”, як здавалося друзям (Шевченку і Щепкіну), і була, чи могла бути саме Катерина Борисівна. Та не судилося.
               У той же день, як Шевченко зробив фотопортрет на згадку про минуле, де залишилась його солдатчина, щаслива подорож по Волзі, Новгород з його образами і нездійсненними надіями, він поголився, прийняв пристойний вигляд. А хіба відправляючись з Катрусею в гості до аристократа Якобі, або найближчих друзів по Новгороду родини Брилкіних, чи до тієї ж Мар’ї Дорохової він виглядав інакше? При молодій, красивій коханій він сорокачотирьохлітній, звичайно, хотів бути достойним її … А бенефіс?
               Ох, Катерино Борисівно! Жіноча ваша душа!
               Так ось у Петербурзі в той же день…

Із щоденника:
              “30 марта
Вечером графиня Н.И. ( Толстая ) представила меня своим знакомым, собравшимся у нее в тот вечер порядочной толпой. Они приветствовали меня, как давно ожиданного и дорогого гостя. Спасибо им. Боюся, как бы мне не сделаться модной фигурой в Питере. А на то похоже.”

                                                                    х х х

               Якось виправдовуючи двоюрідну тітку мого рідного дідуся, до речі, які за життя майже зовсім не родичалися, хоч син Катерини Піунової – Шмітгоф і запросив на похорони своєї матері її двоюрідного племінника з дочкою Катериною Пеуновою, якій в той час ішов п’ятнадцятий рік… Чому запросив? Може за трагедією залишився без дружнього оточення? Крім того, Дмитро Пеунов був досить відомим у Новгороді бараночником ( така професія ) і міг чимось посприяти під час такої події..
               Одне слово, роблячи спробу з’ясувати психологію вчинку Піунової-Шмітгоф, чому вона написала саме такі спогади про того, хто у свій час зробив для неї чимало доброго, я міг би послатися на один з постулатів кримінальної практики: ми запам’ятовуємо краще за все те, що побачили в перший або останній раз. А останнє, що Шмітгоф бачила, був фотопортрет її вчителя у кожусі і папасі.
               Чому Катерина Борисівна вдалася до спогадів у такий пізній час? (“Волжский весник”, 1892р. ) Провінціальна актриса, яка грала у водевілях і п’єсах Островського, переступила “перше півсторіччя”. Глядач до неї охолонув, і їй потрібно було якось підігріти інтерес публіки до себе як актриси. І вона робить “хід конем”.
               До театра прийшло зовсім нове покоління глядачів та і з її оточення ніхто вже не згадував, що вона і є та сама Катруся, до якої залицявся САМ Тарас Григорович Шевченко, настирливо пропонував своє серце і душу, і просив її руки, її любові. Але ж вона – відмовила йому. І ось зараз, згадуючи минуле, вагається сказати: чи правильно тоді повела себе з цією геніальною людиною? Але геній належить тільки часу,  навіть собі не належить, а про ту, якій освідчувався в коханні – нема чого і говорити…І, взагалі, за три роки він вмер… Останні півтора роки був дуже хворий. Ось і виходить, що йому портібна була не та, яка б народила йому дітей, нащадків генія, а доглядачка, щоб слідкувала, які ліки і коли йому треба приймати. А характер у Тараса Григоровича – як щось не по його – баранячою папахою об підлогу…Разів сто на день. І загубила б вона свою кар’єру.
               На час спогадів Катерина Борисівна вже овдовіла, проживши у шлюбі з талановитим скрипалем і артистом Шмітгофом понад 30 років. Вони народили сина, який теж став актором, на жаль, з тих дітей талановитих батьків, на яких відпочивають боги ( Маріетта Шагінян. Вибрані твори: Т.5.-М.,1957, с. 79-81).
 
 

 П’єр Беранже про долю старого холостяка

          А в житті на той час (1857 рік) події у Новгороді розвивалися  так.
              Схвильований тим, що відбулося, претендент на руку і серце Катрусі-Тетянки пішов додому переконаний, що він діяв душевно, згидно батьківських традицій на його рідній Україні, шляхетно, як належить серйозній людині його віку і намірів.
              Але після того, як він вийшов за двері, матка Авдотья Власівна провела з донькою певну “роботу” на тему: ”Ой, казала мені мати, щоб я не приводила додому дідуганів, жебраків, які анічого за душею не мають, крім якихось віршів малоросійською мовою. Але кому вони потрібні? У тих віршах святий улюбленець Катеньки, який хитро ховав свої роги, копита і хвіст з кетягом, ганьбив, як останню дворову дівку, яку застукали з швейцаром у панській опочивальні, саму царицю. А вона сплатила за цього кріпака десять тисяч сріблом, а він так їй віддячив. Тому цар і заслав того віршувальника саме туди, звідки Макар не міг повернути власних телят, які розбіглися, почувши вовчий рик. І, взагалі, ми з татом тебе виховували не задля того, щоб ти зіпсувала своє життя, ти - наша надія, наша гордість. Якщо будеш і далі зустрічатися з тим сивим віршомазом і приводити  його до нашого будинку, я відречуся від тебе і прокляну.”

                                                                   х х х

                Слід сказати звідки, взагалі, взялися Піднови-Пеунови, що означає це прізвище.
                Було в глухих костромських лісах село Спаське, яке колись належало, мабуть, діду майбутнього царя Михайла Романова. Такі хащі та гнилі болота, що навіть монголи під орудою Бату Саін-Хана не пробилися крізь них і повернули геть.
                У тій глушині люди жили майже самі по собі: вони – ні до кого і до них – ніхто. Тому і мова в них була дуже своєрідна, вони “ковтали” деякі літери: не “бабушка”, а “баушка”.
                 Коли, ще за царя Петра стався розкол православної церкви, в тих місцях як хрестилися на два персти, так і продовжували – старообрядники. Але з часом і вони поділилися на тих, хто готовий був визнати ( з обмовками ) державну церкву (попівщина), і тих, які вважали, що краще звертатися до Бога самому, без хизуючих блазнів – попів. Цей напрямок дістав назву “безпопівщина”. Це вони пропагували “самоспалення”. Але ж хтось повинен був відправляти службу. Дяк чи як? Їх звали “пеунами”.
                 Мабуть дід Катрусі, який пішов на цареву службу з літерою “е” повернувся вже Піуновим, але все ж без літери “в” – міг би стати Півуновим.
                Де Борис Михайлович вишукав свою дружину Авдотью Власівну? Може, у Нижньому…І ніяка вона не старовірка, тобто “часовенная”. Такі не ходили до церкви (часові, тобто до каплиці), де правили службу кудлаті – патлаті попи. Вона була православною християнкою, як усі новгородці, тільки фанатичної віри і підтримувала в родині чорний доморяд: передовсім – молитва, хвала Богу. Не перехрестивши лоба – на їжу глянути не можна, бо в лоб ложкою, звичайно, дерев’яною. Дивовижно, як мати погодилась, щоб донька стала актрисою! Мабуть,  далися в знаки погляди батька на сучасне життя.
               Пости, молитви, поклони на колінах…Таке життя остогидло сімнадцятирічній актрисі, яка відчувала себе зіркою. Але вона ще не дозріла як особистість до бунту проти сімейного рабства.

                                                                   х х х

Із щоденника:
               “30 (января)
Любимая и многоуважаемая Катерина Борисовна!
Я сам принес вам книги и принес их с тем, чтобы вы их прочитали. Но вы, не прочитавши их, прислали мне назад. Как объяснить мне ваш поступок? Он ставит меня решительно в тупик, особенно, если принять в соображение наш сегодняшний разговор. Уж не ответ ли это на мое предложение? Если это так, то я прошу вас высказать мне его яснее. Дело слишком для меня важно. Я вас люблю и говорю это вам прямо, без всяких возгласов и восторгов. Вы слишком умны для того, чтобы требовать от меня пылких изъяснений в любви, я слишком люблю и уважаю вас, чтобы употреблять в дело пошлости, так принятые в свете. Сделаться вашим мужем для меня величайшее счастье и отказаться от этой мысли будет трудно. Но если судьба решила иначе, если я имел несчастье не понравиться вам и если возвращенные мне вами книги выражают отказ, то, нечего делать, я должен покориться обстоятельствам. Но во всяком случае ни чувства мои, ни уважение к
вам не изменятся, и если вы не можете или не хотите быть моей женой, то позвольте мне оставить себе хоть одно утешение – остаться вашим другом и постоянною преданностью и почтительностью заслужить ваше доброе расположение и уважение.
              В ожидании ответа, который должен решить мою участь, остаюсь преданный вам и глубоколюбящий
                                                                             Тарас Шевченко.”

               Микола Костомаров, друг і однодумець  Шевченка, на другий день після смерті Тараса Григоровича скаже: “Він жив і вмер поетом”.
               І в тім вся сутність життя великої людини. Але така душа гостріше за інших відчуває біль, радощі, втрати, сподівання.
               Тривожна ніч, яка відібрала сон. Умочили серце у смолу і підпалили. І палає воно смолоскипом…
               Він пригадує день за днем увесь час, що живе у Новгороді. Як він торкався її руки губами, як лукаво виблискували її очі, яким оксамитовим голосом вона говорила:” Я вам так признательна, Тарас Григорьевич, так благодарна!” А її шлюбні пісні, які вона грайливо, ніби заохочуючи його, співала на масницю, коли вони поверталися у розвальнях з села. Такий був гарний день, сонячний, з морозцем. Так легко дихалося йому.

Із щоденника:
               “31 (января)
Я совершенно не гожусь для роли любовника. Она вероятно приняла меня за помешанного или просто за пьяного и вдобавок за мерзавца. Как растолковать ей, что я ни то, ни другое, ни третье, и что не пошлый театральный любовник, а искренний, глубоко сердечный ее друг. Сам я ей это не сумею рассказать. Обращусь к моему другу М.А. Дороховой. Если и она не вразумит ее, тогда я самый смешной и несчастный жених………………………………………………………………………………….
                 1 февраля
Получил письмо от М.С. Щепкина с двумястами рублей и с самой сердечной готовностью переселить мою прекрасную невесту в Харьков. Он желает знать ее условия, а она не желает свидания со мною. Но так как это свидание не любовное, а деловое, то оно и необходимо. Делать нечего, принимаюсь опять за послание.”

                Катруся для нього вже не просто кохана, в неї статус нареченої. Він розуміє, що в Новгороді на неї тиснуть негативні обставини, родинне оточення якщо не старовірів, які спалювали себе в ім’я святої незайманої віри, то їх далекі нащадки, не менші фанатики.
                                Якось Тарас Григорович сказав про себе, коли потрапив в халепу: ” Ох і дурний же я, хоч і в школі вчився”. Від любові людина сліпне, сходить з розуму, не може об’єктивно оцінювати те, що відбувається з нею самою і з її оточенням. Ми хочемо вірити в краще і сприймаємо ману за дійсність.

Із щоденника:
                “2 (февраля)
Дело мое не так плохо, как я думал. Она приняла мое внезапное предложение за театральную сцену. Настоящая актриса, она во всем видит свое любимое искусство, даже во мне она открыла сценического артиста тогда, когда я менее всего был похож на актера. Я действительно тогда был похож на помешанного или, скорее, на пьяного, а она, бедняжка, приняла меня за лицедея. Но перемелется – мука будет.
                Все это объяснил мне ее отец, который явился на мое приглашение по поводу письма Михайла Семеновича. Старик не высказал прямо своего мнения насчет моего сватовства, но согласился со мною, что ей необходимо чтение, и взял у меня «Губернские очерки» и несколько ливрезонов Гогарта. Добрый знак. (ліврезон – екземпляр).
               В заключение спектаклей дана была драма “Парижские нищие”. Роль Антуанетты исполнила она, и исполнила лучше, нежели в прошлый раз, но я не аплодировал. А почему, и сам не знаю. Мне казалась она выше всяких аплодисментов. Но я этого никому не сказал.”

                 Вона була вище будь-які оплески, цього всі інші в театрі  не знали. А він їм  не сказав, бо вони  його не зрозуміли б. Для них це був звичайний день, яких було багато раніш: і вчора, і позавчора, і буде надалі… І тільки він знає, що сьогодні день винятковий, він уже гадав, що його особисті справи кепські, що йому, як небажаному, готують піднести гарбуза, а насправді вона, як актриса до мозку кісток, його освідчення у коханні сприйняла як дуже вдалу театральну репрізу. Раніш вони читали на два голоси “Дон Жуана” або “Наталку-Полтавку”…Лицедійствували…Вона вирішила, що і зараз… А він, дурнику, не зрозумів її настрою…
                 Людина, про яку кажуть “літня”, має своєрідну психологію. Вона в якись час починає відчувати, що стає, чи може стати, посміховиськом, тому дуже боїться казатися незграбним, зайвим, незрозумілим. Літні люди образливі. Чиюсь усмішку, сказане мимохідь вголос щось про когось, а він вже сприймає на свій рахунок. Молодим  кохання дається легше, якось мимохідь. За нього говорить тримтливий голос, сміливі руки, миттєвий поцілунок, і все це майже жартома. Коли щось не так – молодий невдачу переверне на невдалу дотепність. А літня людина надто цілеспрямована .
Коли щось не так - для неї це психологічна поразка. Тому…”нікому, ніколи, нічого…” Сам у собі… Хоч це і боляче…

Із щоденника:
              “3 (февраля)
Ниночка Пущина именинница. Вчера я уведомил Пиунову об этом, с намерением увидеться и поговорить с нею, но политика мне не далась. Возлюбленная моя явилась, поздравила именинницу и через полчаса уехала, и я успел, и то уже в передней, пожать и поцеловать ее руку и не проговорить ни слова. Лукавое создание! Теперь я тебе не западню, а капкан поставлю. Посмотрим, кто кого перехитрит?
               Тут же при ней прочитал я вслух уже напечатанную статейку собственного изделия о ее бенефисе. Быть может ей не понравилось мое нельстивое рукоделье? И она поторопилась уехать. Да не плюнуть ли мне на эту сердечную затею? Не плюй в колодец, придется воду пить.”

                Він уже виснажений довгою невизначеністю і тому хоче прискорити події: “капкан поставлю”. Весь переповнений сумнівом: “Да не плюнуть ли мне на эту сердечную затею?” Ні! Надія вмирає останньою. “Не плюй в колодец…”
                В театрі вихідних два дні, і він вже не знаходить собі місця. “И будто чего-то необходимого недостает”. І Катруся приходить до нього у сні.

Із щоденника:
             “5 (февраля)
Я видел ее во сне. К добру ли это? Будто бы она слепая нищая, но такая молодая и хорошенькая. Стоит у какой-то ограды или забора и протягивает руку христа-ради. Я хотел подойти с какой-то мелкою монетою, но она внезапно исчезла. Это продолжение роли Антуанетты.”

              Пророчий сон. Вона просить Христа ради і він подає. Хіба не так було насправді в їх житті?

Із щоденника:
               “5 (февраля) Продолжение:
Вечером был у Татаринова. Белов и Татаринов играли в четыре руки увертюру из «Вильгельма Телля» и из «Фрейшютца», а потом некоторые вещи духовного содержания Гайдена. Божественный Гайден! Божественная музыка!
               После музыки зашла речь о театре и о таланте моей возлюбленной Пиуновой. Сначала слушал я с удовольствием расточаемые ей похвалы. Но потом так мне грустно стало, что я хотел уйти. Что бы это значило? Не ревность ли?
Глупо, нелепо ревновать актрису к зрителям, ее истинный любовник должна быть ее публика, а муж – друг.
               В заключение вечера хозяин прочитал нам песню Беранже, переведенную Ленским, под названием «Старый холостяк». Мне она очень понравилась, потому, может быть, что я, если не одружуся с моей возлюбленной артисткой, должен буду вступить в эту непочтенную категорию.
 
 

Старый  холостяк                                                            ( Беранже ) Десятый час, пора на боковую, Маланьюшка, поди ко мне, душа; Сем, я тебя разочек поцелую… Кухарочка, а как, ведь, хороша! Мне кажется, ты видишь и по взгляду, Что стал бодрей я в эти шесть недель… Свари-ка мне с ванилью шоколаду И приготовь мою постель. Маланьюшка, ты не дивись нимало, Что я хочу служанкой быть любим; Я в старину ухаживал бывало За личиком – дрянь перед твоим. Что есть любовь, пять лет не знал я сряду, А прежних чувств все не проходит хмель. Свари-ка мне с ванилью шоколаду Да приготовь мою постель. Дружочек, будь со мною без отлучки. Ты с этих пор на кухне не слуга, И можно ли, чтоб эти щечки, ручки Коптилися весь день у очага. Я дам тебе хорошую награду, Одену так, как лучшую мамзель… Свари-ка мне с ванилью шоколаду Да приготовь мою постель. Что слышу я? Опять ответ -Да полноте! Как можно! Стыд какой! – Сударыня, я знаю ваши шашни С Петрушкою, племянника слугой!.. В знакомстве с ним ни сладу нет, ни ладу, Того смотри, что сядешь тут на мель… Свари-ка мне с ванилью шоколаду Да приготовь мою постель. Маланьюшка! Ты на мое желанье Без дальних слов должна бы отвечать. Вот, видишь ли, я скоро завещанье Духовное намерен написать. Чем приводить хозяина в досаду, Пойми, мой друг, его благую цель… Свари-ка мне с ванилью шоколаду Да приготовь мою постель. А! Наконец, мои приятны ласки… Но…Как я слаб!.. Проклятие судьбе!.. Не плачь, душа: я не боюсь огласки И немощен женюся на тебе. Пожалуйста, в крови моей прохладу Хоть как-нибудь поразогрей, мамзель… Свари-ка мне с ванилью шоколаду Да приготовь мою постель.”

                                                                  х х х

             Навіщо було наводити такого довгого вірша? Да тому, що сталося саме так, як Шевченко і пророкував. У Петербурзі Тарас Григорович сватався до покоївки його друзів Макарових Лукер’ї Полусмакової, жінки років за тридцять. Але вона відмовила йому ( Хинкулов Л. Тарас Шевченко. Биография. – М.: Госиздат, 1960. )
 
 

   “ А  скринька  відкривалася…”

Із щоденника:
              “7 (февраля)
Сегодня получил письмо, да еще страховое, от директора Харьковского театра. Он весьма любезно просит меня сообщить ему условия Пиуновой и ее самое поторопить с приездом. Сердечно рад, что мне удалось это дело. Вечером пошел я обрадовать ее этим любезным письмом и поговорить окончательно об условиях и о
времени выезда в Харьков. Ее самой не застал дома, а глупая мамаша так меня приняла, что я едва ли когда-нибудь решусь переступить порог моей милой протеже. Необходимо прибегнуть к письменным объяснениям.”

                                                                    х х х

              Отож ця “бесіда” з маткою Катрусі віч-на-віч відбулася в досить суперечливому тоні.
Перше непорозуміння – відношення до Бога.
              “ …Я так її люблю
                 Мою Украіну убогу,
                 Що прокляну святого Бога,
                 За неї душу погублю…”
              Звичайно, це літературний прийом – метафора, перебільшення. Насправді Тарас Григорович сприймав Бога як звичайний християнин Російської держави. Ось уривок з щоденника ( зустріч з графом Толстим ): “А теперь, Боже всемогущий, услышь мою чистую, искреннею молитву и надолго, надолго продли ваши драгоценные дни.”
               Ще приклад його взаємин з Небесами.

Із щоденника:
               “20 ( июля )
Ильин день. Илья – космат, так пишется в Библии. Должно быть этот библейский циник был безграмотный, потому что не оставил по себе, подобно другим пророкам, писанного пророчества. У палестинских магометан ( если верить Норову ) ( досліднику Палестини ) он пользуется таким же почетом, как и у евреев и христиан.”

              Іллів день: “Ілля-пророк – дві години уволок” – скоротився день. І ще – на грім: ” Ілля по небу у колісниці гасає” ( Народні прислів’я ).
              Шевченко, як поет, дуже широко використовував у своїй творчості біблейські мотиви, але усі вони мають відтінок боротьби проти тиранії або неволі.
              Звичайно, що таке ставлення Шевченка до релігії не могло не позначитись на Катрусі, з якою у них були дружні, довірливі бесіди, а вона сприймала його думки як боже одкровення, і “матка” відчувала цю зміну в настрої доньки.
              Друге: часник, який Шевченко любив до нестями, а ці українські пахощі душу вивертали навиворіт у Катрусиної “матки”.

Із щоденника:
              “14 (сентября)
…заключил я свой пир головкой чесноку с черным хлебом и провонял не только капитанскую святелку, - всего «Князя Пожарского». Спутники мои бегали от меня, как черт от ладана.”

              Третє: Постійні відвідування сімейства мадам Гільди – храм Пріапа…
              Четверте: Бог вина – Бахус. У щоденнику про це зілля згадується не один раз:  “лімонівка” (Новопетровська фортеця), херес, мадера, шампанське, горілка (“Князь Пожарський”, Новгород), єль, горілка. Обіди у знайомих разом з Катрусею…

Із щоденника:
              “11 (февраля)
М.С. Щепкин с сокрушением сердца пишет мне о моем безалаберном и нетрезвом существовании.”

                                                                     х х х

              Слід сказати, що в театральному середовищі “пітіє” не вважалося гріховним. Звичайно, бралася за келих і актриса Піунова, а “матка” вважала це найтяжчим гріхом, бо у родині Піунових горілку не визнавали майже зовсім. Батько ще міг на велике свято дозволити собі грамулечку церковного вина, а якщо жінка бере в рот “дідькове зілля” – то це розпуста.
              І Авдотья Власівна була переконана, що “отой старий гріховодник” спонукає її незайману донечку.
              П’яте: вік і здоров’ячко.
               “ Якби я була вдовою на п’ятеро дітей і ви б захотіли пристати до мене, я за вас не пішла б. Всі ж знають, що поліція вас до Петербурга не пустила тому, що ви дуже хвора людина і затримала вас у Нижньому аби ви вилікувались, або тут померли. І взагалі, як уже чесно казати, що ви, стара, сива, хвора людина будете робити з молодою дружиною? Ну рік, ну п’ять… А потім? Ви людина неврівноважена і тому небезпечна, як що не по-вашому – шапкою об підлогу. А якщо вам примариться, що молода дружина має молодого друга, ви за рушницю чи за ножаку? Гріх вам, Тарасе Григоровичу, навіть думати, що я віддам вам мою донечку на погибель. Ось охолонете і самі зрозумієте, що вона вам, а ви їй – не пара. Шукайте своє в іншому місці.”

                                                                     х х х

               Та треба було якось визначитися з запрошенням до Харківського театру.

Із щоденника:
              “8 (февраля)
Она прислала за мною, чтобы объясниться по поводу харьковского предложения. Я, разумеется, охотно согласился на это деловое свидание, имея в виду и любовное. Но, увы! Старая ворчунья мамаша одного шагу не ступила из комнаты, и я должен был ретироваться с одними поручениями. Она предпочитает с отцом ехать в Харьков. Это стеснит ее денежные средства, потому что отец должен оставить контору, от которой получает 30 рублей в месяц.”

                Тарас Григорович, мабуть, запропонував Катрусі свої послуги, він хотів би супроводжувати улюблену до нового місця її роботи, але “матка” про таке і чути не хотіла, та і відмовитись від дуже перспективного для Катрусі контракта вона не могла, тому і вирішили на сімейній раді, що донечка може поїхати тільки у супроводі батька. А в такому разі він залишиться без роботи. А це – 30 карбованців на місяць, з яких живе родина.
              Після того, як з цієї зустрічі під пильним наглядом дідькової “матки” любовного побачення не вийшло, Шевченко вдарив об підлогу баранячою шапкою.

Із щоденника:
             “9 (февраля)
После беспутно проведенной ночи я почувствовал стремление к стихословию, попробовал и без малейшего усилия написал эту вещь. Не следствие ли это раздражения нервов?”
              У поетичному сприйнятті подій угадується особисте відношення до Катрусі, яку він не може не кохати, - це поза його силами:
                       “Горнись лишень коло мене
    Та витнемо злиха;
    Гарнесенько обіймемось,
    Та любо та тихо
    Пожартуєм, чмокнемося
    Та й поберемося,
    Моя крале мальована.
    Бо я таки й досі
    Коло тебе мизкаюся.”

                 Новгородське “сидіння”, час палкого кохання, було дуже плідним. Шевченко написав одну з найкращіх поем “Неофіти”, яку присвятив Михайлу Щепкіну, переробив багато віршів, написаних раніше, повість “Матрос, или старая погудка на новый лад”, яку він надішле Аксакову. “Как примет его (“Матроса”) С.Т. Аксаков?

Мне ужасно хочется ему понравиться, и только ему. Странное чувство (14 февраля).”
                У Нижньому Шевченко за одним присідом пише відомий триптих: “Доля”, “Слава”, “Муза”. І в кожній з них відчувається присутність коханої, яка надихала поета.
    І я живу, і надо мною
    Своєю божою красою
    Вітаєш ти, мій херувим,
    Золотокрилий Серафім,
    Моя порадонька святая!
    Моя ти доле молодая
    Не покидай мене…

                  А ще, на жаль, втрачена, гнівна, скорботна поема “Сатрап і дервіш”. Але окрім поетичного доробку він у Новгороді плідно працює і як художник. Десятки портретів, до речі, які його і годують, пейзажі, архітектурні пам’ятки, історичні місця. І все це з натхненням.

                                                                   х х х

                Він хоче знати свою долю, він хоче глянути коханій у вічі і побачити святу правду: “На що він приречений!”

Із щоденника:
                “ 15 (февраля)
Приглашал запиской свою мучительницу обедать к М.А. Дороховой. Сказалась больной, несносная лгунья. Мне необходимо с ней поговорить наедине до выезда из Нижнего, а как это устроить, не придумаю. Писать не хочется, а, кажется, придется писать. Опять видел ее во сне слепою нищею, только уже не у церковной ограды, как в первый раз, а в живой картине, в малороссийской белой свитке и в красном очипке.”

                 Він її бачить в українському вбранні саме такою, якою вона виступала у “Москалі-чарівникові”, тільки “сліпою жебрачкою”.
                 Він дуже хоче, щоб вона перебралася до Харкова, на його рідну Україну. Щепкін в листі до нього “сомневается, чтобы ей дали требуемое ею содержание. (Значить вона вже відписала у Харків свої умови.) Будет досадно, если не состоится это перемещение. Подождем, что скажет Иван Александрович Щербина ( директор Харківського театру). Боже мой, как бы мне хотелось вырвать ее из этой тухлой грязи (11 февраля)”.

                Шевченко розуміє, що в нього єдина надія – відірвати Катрусю від  Авдотьї Власівни. Він робить все нові і нові спроби якось вплинути на її остаточне рішення щодо переїзду до милої його серцю України – в Харків.

Із щоденника:
            “16 (февраля)
В театральном кафе, или, как его здесь называют, в кабаке встретил старика Пиунова, которому, как он мне сказал, очень бы хотелось, чтобы его Катя что-нибудь прочитала в следующее воскресенье на сцене. Я пообещал порыться в российской поэзии. Порылся. И выбор мой пал на последнюю сцену из «Фауста» Гете, перевод Губера. Она прочитает хорошо, только нужно будет одеть ее сообразно с местом и временем. Жаль, что нет под рукой Реча ( автор ілюстрацій  до “Фауста” Гете). Да достану ли еще и книгу Губера в этом затхлом городе?”

                                                                    х х х

             Він готовий як лихий з лампи Аладіна виконувати перші ліпші її побажання, або бути корисним їй.
             І ще цікава деталь, як змінюється його погляд на місто залежно від особистого настрою. В день приїзду він пише:
            “20 (сентября) 1857р.
Взошло солнце и осветило очаровательные окрестности Нижнего Новгорода.”
             А 16 лютого 1858 року, тобто через п’ять місяців, під впливом пережитого “очаровательный” Нижній стає “затхлым городом”.

                                                                     х х х

Із щоденника:
            “17 (февраля)
Не без труда, однако же достал «Фауста» Губера. Послал книгу моей артистке и часа через три являюсь к ней в полной уверенности, что она уже наизусть знает роль Маргариты. Ничего подобного.”

                                                                      х х х

            Тараса Григоровича зустріла на порозі “матка”. Яким поглядом вона “нагородила” настирливого “жениха”: ”Ти його  - за двері, а він -  у вікно, ти його – у вікно, він – у щілину знов лізе”. “Матка” не відразу викликала доньку до гостя, затримала його у кухні і тільки потім пішла і привела Катрусю, давши їй наказ як слід поводитися “дівчині з нахабою”. І Катруся повністю виконала настанову. Вона
повернула книгу, яку з такими труднощами відшукав для неї Тарас Григорович, і сказала, відвертаючи очі у бік, що вона “нашла неудобной эту сцену для чтения”. Сунула книгу йому в руки і скрилася за дверима.
“…а я с полчаса поболтал ( со стариком ) отцом и ушел, как несолоно хлебал. Замечательная простота нравов. (17 февраля).”

               І це була остання крапка в його болючому коханні.
               На другий день, 18 лютого, він порівнює свою Катрусю з Марко Вовчком, книжечку якої “Народні оповідання” він прочитав перед тим. Він поетесу зроду не бачив, майже нічого про неї не знає.
               “Малюга сообщил мне, что Марко Вовчок – псевдоним некоей Маркович, и что адрес ее можно достать от Данила Семеновича Каменецкого, поверенного Кулиша в Петербурге. Какое возвышенное, прекрасное создание эта женщина! Не чета моей актрисе” (Оце і є “папахою з прикрості об підлогу”).

                                                                     х х х

              Зірка Катерина Борисівна Піунова в очах Шевченко згасла. Ось він знов бачить її у сні. Але якою?

Із щоденника:
                “22(февраля)
…Сегодня она представилась мне грязною, безобразною, полунагою и все-таки в малороссийской свитке, но не в белой, как прежде, а в серой, разорванной и грязью запачканной. Со слезами просила у меня и милостыни, и извинения за свою невежливость по случаю «Фауста» Губера. Я, разумеется, простил ее и в знак примирения хотел поцеловать, но она исчезла. Не предсказывают ли эти ночные грезы нам действительную нищету?…………………………………………………………..
                 23 (февраля)
Сон в руку. Возвращаясь с почты, зашел я к Владимирову и услышал, что моя возлюбленная Пиунова, не дождавшись письма из Харькова, заключила условие с здешним новым директором театра, с г. Мирцевым. Если это правда, то в какие же отношения она поставила меня и Михайла Семеновича со Щербиною? В отвратительные!
                Вот она где, нравственная нищета, а я боялся материальной. Дружба врозь и черти в воду. Кто нарушил данное слово, для того клятва не существует.
( Цікаво, яке слово вона йому давала? Може, і було щось говорено, та лишилось поза щоденником як і її лист до директора Харківського театру з умовами. Знав Тарас Григорович про той лист, чи Катруся вже вийшла з-під його впливу і не сповістила?)

                  24 (февраля)
Я так много перенес испытаний и неудач в своей жизни, казалось бы, пора уже освоиться с этими мерзостями. Не могу. Случайно встретил я Пиунову, у меня нехватило духу поклониться ей. А давно ли я видел ( в ней ) будущую жену свою, ангела-хранителя своего, за которого готов был положить душу свою? Отвратительный контраст. Удивительное лекарство от любви – несамостоятельность. У меня все как рукой сняло. Я скорее простил бы ей самое бойкое кокетство, нежели эту мелкую несамостоятельность, которая меня, а главное, моего старого знаменитого друга поставила в самое неприличное положение. Дрянь госпожа Пиунова! От ноготка до волоска дрянь!”
                А у відомому листі до Катрусі він благає дати йому хоч якусь надію на майбутнє.
Із щоденника: “30 (января)
Сделаться вашим мужем для меня величайшее счастье и отказаться от этой мысли будет трудно. Но если судьба решила иначе, если я имел несчастье не понравиться вам…то нечего делать, я должен покориться обстоятельствам. Но во всяком случае ни чувства мои, ни уважение к вам не изменится, и если вы не сможете или не хотите быть моей женой, то позвольте мне оставить себе хоть одно утешение – остаться вашим другом и постоянной преданностью и почтительностью заслужить ваше доброе расположение и уважение.
                         Остаюсь преданный вам и глубоколюбящий
                                                              Тарас Шевченко”.

                                                                х х х

                Не витримав Тарас Григорович зустрічі з дійсністю віч-на-віч, не зумів стримати себе і, як обіцяв, зберегти почуття любові і поваги за будь-яких обставинах. Зірвався, ось такий вже він був нестриманий, замість “поважаю ваш вибір, така доля – “Дрянь госпожа Пиунова.”

Із щоденника:  “24 (февраля)
               Завтра Кудлай (другий поліцеймейстер) едет во Владимир, попрошу его взять и меня с собой. Из Владимира как-нибудь доберусь до Никольского и в объятиях своего старого искреннего друга ( М.С. Щепкіна ), даст бог, забуду и Пиунову, и все мои горькие утраты и неудачи. Отдохну и на досуге займусь перепиской для печати моей невольничьей поэзии. “

                                                                    х х х

              А чи справді Шевченко витягнув з серця так глибоко загнану скабку? Ой, ні. В Петербурзі він подивився “Москаля-чарівника”. Розбирає подробиці, як гралися чоловічі ролі, і навіть не згадав, що там є ще і жіночі, є Тетянка, яку так блискавично колись грала його Катруся…Ой, сиділа ота скабка в його серці нестерпним болем. А фотопортрет, відправлений Дороховій, щоб та його показала Катрусі?

                                                                    х х х

               Висновок “дрянь госпожа Пиунова” співпав з особливо радісною подією в його житті: якраз на іменини 25 лютого він одержав листа з Петербурга.

Із щоденника:
              “25 (февраля)
В 7 часов утра получил письмо Лазаревского. Он пишет, что мне дозволено приехать и жить в Петербурге. Лучшего поздравления с днем ангела нельзя желать.”

              І, нарешті, він покидає остогидлий Нижній.

Із щоденника:
            “6 (марта)
Часов в 7 вечера явился ко мне жандармский унтер-офицер и предложил довезти меня за 10 рублей до Москвы.
            Условившись о цене и времени выезда ( на конях ), я пошел к Кудлаю ( другий поліцеймейстер Нижнього ) поторопить его насчет полицейского пропуска. Кудлая
не застал дома и по дороге зашел  к Вильде ( московський актор ), где встретил Татаринова, мамзелей Шмитгоф и брата их -  молодого талантливого скрипача и сценического артиста.”

                                                                    х х х

              Шмітгоф – молодий, талановитий скрипаль і актор… за якого незабаром і вийшла заміж Катерина Піунова, ставши Катериною Борисівною Піуновою-Шмітгоф.
             А скринька відкривалася дуже просто…Молодий, вродливий, до того ще і талановитий, весь час поряд неї у театрі. І не тільки у театрі..

                                                                        х х х

            Р.S. Лист до М.С. Щепкіна від 6 грудня 1858 р.
“Скажи мені, друже, щоб сталося зі мною, якби я тоді одружився з моєю милою Тетянкою? Пропав би чоловік нізащо і більш нічого.
                                                                      Тарас Шевченко.”
 
 
 
 
 
 
 

 Використана література

1. Шевченко Т.Г.  Журнал. – К.: Держлітвидав УРСР, 1954.

2. Ускова Н.И. Т.Г. Шевченко: Воспоминания // Киевская старина. – 1899. - № 2.

3. Волжский вестник. – 1909. – Март.

4. Літературно–науковий  вісник. – 1911. - № 2. – С. 284 – 289.

5. Життя й революція. – 1926. – № 9. – С. 76 – 83.

6. Т.Г. Шевченко в документах і матеріалах. – К., 1950. – С. 263 – 264.

7. Шмитгоф Н.М. Воспоминания о Шевченко // Литературный современник. – 1939. - № 3.

8. Рулін П. Шевченко і Піунова // Україна. – 1926. - № 1-2.

9. Волжский вестник. – 1892. – С. 300-303.

10.  Юнге Е.Ф. Воспоминания. – М., 1914. – С. 127.

11.  Шагинян М. Собрание сочинений: Т. 5. – М., 1957. – С. 283.

12. Пиунова-Шмитгоф К.Б. Воспоминания // Артист. – 1890. - № 7. – С.176-181.